uElite Design

Як часто з нами буває так само. Ми йдемо у світ у надії щось спіймати. Ми, навіть, готуємось до цього і будуємо плани, домовляємось про зустрічі… і, іноді, нам таки вдається досягнути успіху, та не завжди.

Знаю, що кожному відоме це відчуття, яке сповнює тіло диким тремтінням, а руки б’ють себе в груди, мовби промовляючи: «Це я! Це я зробив! Учіться, як треба працювати!» Це не обов’язково має бути велика справа. Комусь – просто щастить на кухні. Хтось може похизуватись знаннями по філософії, геометрії чи астрономії. Чиясь бабуся так уміло прополе грядку, що твої зусилля здаються і на половину не такими досконалими. А у когось, напевно, є тато, який двома ударами молотка може забити цвях, у той час як у тебе ця процедура займає не менше десяти.

Але давайте разом з цим згадаємо ким були ті, хто сіли у човни: Симон і брати Заведеєві – професійні рибалки, Хома і Нафанаїл – ймовірно рибалки, або щонайменше були обізнані з ловленням риби, і ще двоє, про яких нам нічого не відомо. Отож, п’ятеро були знайомі з рибацькою справою. Тоді чому тієї ночі нічого «вони не вловили?» Адже вони жили там, де риболовля – основний промисел.

Після розп’яття Ісуса, після Його воскресіння, і навіть тоді, коли Він вже двічі їм з’являвся, учні ще не зовсім розуміли або. швидше за все – не до кінця були готові до подальшої праці благовістя, і тому не бачачи подальшої дороги – вирішили зайнятись тим, що у них виходило. Принаймні наловити риби для харчування. Але і це їм не вдалося.

Пам’ятаєте, як Ісус сказав, що не хоче, щоб хто загинув, але, щоб мав життя вічне? Господь кожного з нас готує до зустрічі з Собою. Ми настільки звикли жити без Нього, що Він не може з’явитись в нашому житті, як блискавка, яка, як засвітиться, то зникає одразу. Він являє нам Себе, щоб ми Його не тільки побачили, але й змогли б прийняти рішення: бути без Нього чи все ж таки вхопити Його дар вічного життя обома руками, прийняти Його любов, Його обійми.

Ми можемо щось робити і у нас це може не виходити. Ми можемо до чогось прагнути, але при цьому помічаємо, що ні на крок не зрушили з місця. Хтось напружив усі свої сили аби підняти вантаж, а натомість виявляється, що його і не потрібно було чіпати.

Чи траплялось з тобою щось подібне? Чи дійсно важливе те, чим ти зараз займаєшся, те, про що ти зараз турбуєшся? Якщо тобі важко визначити, що є важливим, а що ні, я пропоную тобі декілька запитань, які, дуже на це надіюсь, допоможуть тобі зробити вибір у світле майбутнє. А от чи справді твій вибір буде сприяти цьому майбутньому – залежить від тебе.

– Чи справді, все, що ти робиш зараз, буде таким же важливим, принаймні років через сто?

– Чи справді твої переживання про сьогоднішні турботи дають тобі впевненість на життя в вічності?!

– Ти хочеш щось змінити?!!

Твоя відповідь «Так!!!»? – Це не станеться одразу. Зміни не впадуть, як сніг га голову. Але якщо ти справді не зупинишся на півдорозі, то кожний день твого життя буде наповнений чудом! Не чекай, що зміниться світ навколо тебе, змінишся ти, – і саме ця переміна дасть тобі надію, щастя, впевненість, спокій, радість, силу.

Єдине, що тобі зараз потрібно – це віра. Віра у Його любов до тебе. Довірся Його любові до тебе! Вір!

А як ранок настав, то Ісус став над берегом, але учні не знали, що то був Ісус. Ісус тоді каже до них: «Чи не маєте, діти, якоїсь поживи?» – «Ні», вони відказали. А Він їм сказав: «Закиньте невода праворуч від човна, то й знайдете!» Вони кинули, – і вже не могли його витягнути із-за безлічі риби…(Івана 21:4-6)

Я впевнений, що ви згадаєте не один такий випадок, коли людина, яка стояла осторонь, говорила до вас і давала пораду: як і що треба робити. М’яко кажучи – це нас нервує. Симон Петро теж не виняток. Давайте пригадаємо епізод, коли подібна ситуація відбувалася з ним на початку служіння Ісуса (Луки 5:4-6). Симон, вправний рибак, сказав цілком обґрунтовані речі: – «Наставнику, цілу ніч ми працювали і не вловили нічого…»

У тих місцевостях, де відбувались ці події, дні є надто теплими і вдень риба ховалась у глибочінь, тому ніч, як більш прохолодна пора, була сприятливіша для риболовлі. Але давайте послухаємо Петра. Після його слів докору, і, можливо, там-таки прозвучала легка нотка обурення: «Я ж рибак, я знаю!..», його емоції не завадили йому послухатись голос Христа: «… та за словом Твоїм укину невода».

Ісус – це ім’я, яке знає кожен. Ми чули Його і можемо про Нього дещо розказати. У більшості випадків нам теж дещо відомо про тих людей, які дають нам поради. Петро знав Ісуса, та не до кінця був упевнений у тому, Хто Він є насправді. Тоді що змусило його прислухатися до слів Ісуса?

Вже був пізній ранок, і сонце піднялось достатньо високо. Рибалки були стомлені. А справа, яка не приносить плоди, виснажує вдвічі більше. Та… І ось стало чудо. Можна припустити, що чудо – це та риба, яку вони спіймали. Ні! Чудо сталося трішки раніше: Симон у покорі прислухався до слів Христа. Чому!? Що за диво прозвучало з уст Ісуса!?

Думаю, це була любов. Ні, я знаю точно – це 100% була любов. Любов і турбота, яку відчув Петро, хоча, можливо, якої покищо ще не зрозумів.
Зараз ми не маємо можливості бачити Ісуса, як бачили очі апостолів, і чути Його голос ми теж не в змозі, як чули Його учні. Та це не означає, що Він мовчить. Пам’ятайте: все, що тільки добре – все воно походить від нашого Бога. І, можливо, та порада, яку ти сприймаєш зараз вороже – це дотик Христової любові до твого серця, це Його руки, які прагнуть тебе обійняти і тобі допомогти.

Ми можемо засумніватись: чи справді Дух Божий спонукає ту людину говорити до мене? Учні теж не відразу впізнали Ісуса, та хіба це завадило їм послухатись Його?

Яка ж велика нагорода їх чекала! Це було настільки великим виявленням почуттів турботи Христа до Своїх дітей, що Іван аж записав скільки риби вони виловили: «… витягнув невода, повного риби великої – сто п’ятдесят три.» Ця дитяча радість Івана. Хіба може бути щось краще за виявлення радісних почуттів дитини?

Комусь це може здатись дивним: дорослі люди, вправні рибалки – і, почали рахувати рибу. Але я, я теж готовий рахувати цю рибу. Я хотів би бути також з ними, чути голос Господа, бути з Ним, а Він, щоб був зі мною.

А ти хочеш?

Тоді учень, якого любив був Ісус, говорить Петрові: «Це ж Господь!»… А Симон Петро, як зачув, що Господь то, накинув на себе одежу, – бо він був нагий, – та й кинувся в море… Інші ж учні, що були недалеко від берега – якихсь ліктів із двісті – припливли човном, тягнучи невода з рибою. (Івана 21:7-8)

Хлопець і дівчина домовились про зустріч. Вони «тихо» попрощались. Але те тихе прощання – це одна з тих бурхливих стихій серця, яку можна побачити в сяючих очах закоханих; вони стримані, вони наче завмерли, але це лише для сторонніх, – вони ж горять незгасаючими почуттями. Вона сіла у автобус, який повіз її крізь таємничу темряву ночі. Він помахав їй на прощання рукою. Вона відповіла йому такою ж взаємністю.

Та от несподівано дзвенить телефон і ти чуєш: «У мене виходить сьогодні, давай зустрінемось…!!?». Які твої дії? Ти ба – ти навіть не знав, що твоє серце може так шалено калатати. Ти кажеш «Давай! Коли? А давай вже… я можу вже зараз…!!!»

Які є кордони для любові? Які є межі для її простору? Що може бути перешкодою, коли серце прагне любити?

«Це ж Господь!...»

Мені важко уявити чи хоча б приблизити те відчуття, яке заполонило Петра. Він чекав Ісуса, чекав можливості бачити Його, бути з Ним. І коли це сталося – і море не було для нього перешкодою. Його ніщо не могло спинити. Петро кинувся в море, не чекаючи доки розвернеться човен, – він хотів бути вже там, вже на березі – з Господом.

Чи знаєте ви таку людину, якій повірите без жодної остороги? Можу дати відповідь за вас: таких людей дуже і дуже мало. Ми – люди – до всього відносимось з обережністю, навіть, до такого щирого, як «люблю!» Єдина пора у житті людини, коли цієї недовіри немає, – це коли ми ще є немовлятами. Але це триває недовго, – до тієї миті, поки нам щось покажуть і, при цьому не дозволять взяти.

Така пригода трапилась з Нафанаїлом, коли Пилип прийшов кликати Нафанаїла: «ми знайшли того, що про нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, – Ісуса, сина Йосипового, із Назарету». Та він відповів досить холодно: «Та хіба ж може бути з Назарету щось добре?»

Здебільшого ставлення до людей, у яких була не надто добра репутація і, які «раптом» стали християнами, досить особливе. Тогочасний Назарет, як місто, теж потерпав від такого ставлення. У тому місті не всі, але жили люди, які були дуже вороже налаштовані проти римських окупантів. Воно було своєрідним центром повстанців з народу, які партизанськими методами боролися з римською владою. Саме це і насторожило Нафанаїла, на що Пилип йому сказав «Прийди та побач!» Та й моральність міста не викликала позитиву.

Така пропозиція його друга остаточно переконала, що хоч би подивитися на того Ісуса буде цікаво і, можливо, корисно.

Я знаю, що християни не мовчать. Знаю, що у більшості міст щорічно проходять Євангельські програми. На вулицях розвішуються оголошення, розклеюється реклама, роздаються запрошення… От тільки сусіди таких християн, почувши слово «Біблія», «Програма», «Євангелізація» одразу зупиняються: – «Якось наступного разу!»

Хто з вас впевнений, що «наступний раз» обов’язково буде? А може саме ця пропозиція, яка вам пропонується сьогодні – це і є останній раз!?

Нафанаїл знав, що нічого не набуде, коли не піде, і нічого не втратить, коли піде – і для нього цього було достатньо, щоб встати і піти подивитися на Ісуса. Чи не пора нам зробити те ж саме?

Іван, улюблений учень Христа, впізнавши в чоловікові, який стояв на березі, Ісуса, із здивуванням, але впевнено поділився цією звісткою з Петром «Це ж Господь…»

Скільки часу потрібно було Петрові, щоб прийняти рішення!?

Скільки часу минуло з тих пір, як ти почув про Ісуса!?

А коли вони вийшли на землю, то бачать розкладений жар, а на нім рибу та хліб. Ісус каже до них: «Принесіть тієї риби, що оце ви вловили!» Пішов Симон Петро та й на землю витягнув невода, повного риби великої – сто п’ятдесят три. І хоч стільки було її, – не продерся проте невід. Ісус каже до учнів: «Ідіть, снідайте!» А з чунів ніхто не наважився спитати Його: «Хто ти такий?» Бо знали вони, що Господь то… Тож підходить Ісус, бере хліб і дає їм, так само ж і рибу.

Іноді так буває: ти чекаєш на зустріч з коханою людиною. Ви зустрічаєтесь, ви підходите один до одного і завмираєте на деякій відстані в очікування. Чому так буває? Здебільшого так стається через непорозуміння. Щось подібне сталося і з Петром: «Говорю тобі, Петре, – півень не заспіває сьогодні, як ти тричі зречешся, що не знаєш Мене» – говорив до нього Ісус (Луки 22:34).

Петро був спонтанним у своїй сміливості та в своїй вірі в Ісуса. Його віра була настільки велика, що дозволила йому піти до Христа по воді. Уявляєте? А сміливість сягала таких вершин, що, коли прийшли воїни в Гетсиманський сад схопити Ісуса, він перший почав воювати – «Тоді Симон Петро, меча маючи, його вихопив, і рубанув раба первосвященика, – і відтяв праве вухо йому» (Івана 18:10).

Слово Боже не описує нам дії Петра, коли він вийшов на берег. Можна тільки припустити, який великий тягар був у нього на душі, які тривожні переживання гнітили його серце. Можливо, він, підійшовши до Ісуса, завмер в нерухомості. Можливо, у його голові думки про минуле напливали одна на одну.

I згадав Петро сказане слово Ісусове: «Перше, ніж заспіває півень, – відречешся ти тричі від Мене.» І, вийшовши звідти, він гірко заплакав (Матвія 26:75). Чи очі Петра знову плакали? Гадаю, що так. Перед ним стояв Той, від Кого він відрікся, а Ісус… ось Він стоїть перед Петром і дивиться на Нього. Дивиться без жодного осуду, без жодного докору.

Ми багато що робимо і кажемо, не думаючи про ті наслідки, які можуть нас спіткати. Гнів – це те, що породжує решту всього: нестриманість, необережність, жорстокість, лють, образи… Гнів – це одне з того, що приводить нас до гріха.

Інколи у нашому житті буває так, що наші очі, наш розум, наше серце дуже чітко і ясно чує голос Христа і бачить Його руку у певній справі. Тоді нам просто хочеться закричати і розповісти, що нам було відкрито, що наші очі бачили; як ми, зовсім несподівано для себе, зрозуміли певний вислів, певну істину, яку в минулому ну ніяк не могли збагнути. Так, таке дійсно буває, і буває часто.

Тоді нам відкривається сам Ісус, і ми, ніби стоїмо, обличчя в обличчя навпроти Нього і, чомусь, боїмось до Нього підійти. Ми знаємо, що Він добрий, що Він ніколи не завдасть болю, що Він і зрозуміє наші думки, і витре наші сльози…, і, все ж таки, продовжуємо стояти в нерішучості: «я ж такий грішний. Ісус, Ти ж бачиш скільки в мені всього гріховного. Ну як я такий можу підійти до Тебе? А Ти… Я знаю, що Ти хочеш бути зі мною, але, Господи, подивись які ми різні…, я не можу підійти до Тебе, знаючи, скільки я зробив поганого, скільки разів ішов від Тебе, ображав Тебе, звинувачував Тебе… А Ти жодного разу не гнівався, Ти, навіть, не ображався, і, більше того – Ти жодного разу не обернувся до мене спиною. Ісус!...Я не розумію, за що таку людину, як я, можна любити? У мене немає нічого ж доброго. А коли що і роблю добре, його все одно дуже мало.»

Ми обертаємось і йдемо геть, мовляв: «коли стану трохи кращим, тоді і прийду. Тоді мені не буде так соромно і так прикро за себе.» Я дуже прошу, дуже прошу кожного: не відвертайтеся від Нього!!! Не йдіть від Нього!!!

Ісус – то чиста вода, ми – брудний посуд. Ми ніколи самі не зможемо стати чистими, і, коли ми говоримо «іншим разом» – це лише ілюзія, бо нам все одно не вдасться очистити себе.

Тому Ісус стоїть і стукає, і чекає, доки ми таки зрозуміємо , що Він – це Той, Який може омити нас від всякого бруду. І всі наші думки, які говорять нам, що ми не достойні, не відвернуть Його милості від нас, бо Його любов каже: «Я достойний тебе! Ти вартий того, щоб Я був з ТОБОЮ»

«А коли вийшли на землю, то бачать розкладений жар, а на нім рибу й хліб». Ісус чекає нас не з порожніми руками. Він каже: «Прийдіть до Мене! Залишіть все, що вас турбує, віддайте ваші печалі Мені, довірте своє життя Мені, а самі – ось, поснідайте! Бо я знаю, що ти стомився, що ти спраглий не тільки води, але й надії і віри, що ти хочеш любові, але не можеш ніде знайти. Прийди до Мене і Я дам тобі все це, це і більше!»

«Принесіть тієї риби, що оце ви вловили!» Господь не закликає зректися всього. Він хоче, аби ми відмовились від гріха.

Його цікавить все те добре, що є у нашому житті. Він хоче, щоб ти поділився з Ним своїми переживаннями, своїми почуттями, своєю тривогою, своїми важливими рішеннями. Розкажи Йому про те, що тебе дивувало, від чого перехоплювало подих, що бентежило. Розкажи про те, що тебе надихало, завдяки чому ти наче літав, не помічаючи жодних проблем. Тебе не цікавило ніщо, крім щастя, і це щастя жило в тобі, і цим щастям жив ти. Ісус звертається до тебе: «Розкажи про все хороше, що є зараз! Згадай все добре, що було, і поділися ним зі Мною! То все від Мене. Всі радісні моменти в житті від Мене. Кожна безтурботна щаслива хвилинка – то Моїх рук діло. Правда ти не зовсім вміло використовував все те добре, і тому зараз ти відчуваєш себе трохи розгубленим, засмученим і нещасним. Але прийди до Мене і Я дам тобі повноту радості у всьому, що будеш робити. Бо в тому Моя любов до тебе!»
Але наша нерішучість нас тримає за п’яти і ми продовжуємо стояти на місці. Якщо ти не насмілюєшся підійти сам, то благаю тебе: стій там, де стоїш! Стій і нікуди не тікай – Ісус Сам підійде до тебе. Він знає твій біль. Він знає наскільки сильно біль розриває твою душу, бо й Сам відчуває це в собі. Він відчуває твої переживання. У Його серці вони настільки сильні, що очі Його плачуть. І, замість того, щоб їх витерти Він нагинається, «бере хліб… і рибу» і дає тобі. Прийди і ти, візьми з Його рук життя!!!

Утретє Він каже йому: «Симоне, сину Йонин, – чи кохаєш ти мене?»… І Він каже Йому: «Ти все відаєш Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!»
Скільки любові ти сьогодні маєш?

Скільки б в тебе її не було, її все одно виявиться набагато-набагато більше. Ти кожного дня будеш відчувати її життєдайність, її турботу, її силу. Я слів таких не знаю, які могли б описати те, яка вона дивовижна, хоча незбагненна, та проте настільки реальна, що не зустрітися з нею неможливо.
Вона, мовби вітер, який наповнює вітрила, – ти його не бачиш, та ти його відчуваєш. Ти його не можеш відчути дотиком, але те, що він здійснює, можна побачити оком. Якщо любов – то вітер, то тоді вона зможе підняти тебе на небеса. І це дійсно так! Думаєш, що птахи тримаються у повітрі завдяки самому повітрю і своїх крил? – Зовсім ні! Це любов нашого Творця тримає їх там, і дає їм можливість літати.

«Чи кохаєш ти Мене?»

Жодного докору, жодного звинувачення. Що міг сказати учень, намагання якого в минулому бути вірним Господу, закінчились так несподівано для нього самого?

Богу відома кожна наша думка. Він помічає усі добрі пориви наших душ, але також не залишає без уваги і наші лукаві погляди. Та ще більше Він прислухається до твого серця, коли воно, не знаючи як висловити свої переживання за минуле, за ті хибні кроки, які воно робило, за той неспокій в душі, який воно має зараз, у метушливому тремтінні б’є тебе в груди…Воно тебе б’є – а ти не знаєш жодної відповіді .Тобі важко зрозуміти все, і найперше ті запитання, які є в тобі. Прийди до Господа! Прийди до Ісуса!!!
І ось жінка одна, що була в місті, грішниця…, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила…

Її тривожила совість. У її серці були певні принципи, які вона визнавала, був закон, який вона приймала. І тепер совість, дивлячись на її вчинки, вказувала їй, що щось вона робить неправильно. Жінка одразу відчула цей тривожний стукіт в серці, але – вона вміла його вгамовувати. Цього вистачало не на довго, і потім вона знову відчувала цю тривогу, що вона робить не те, що хоче, робить те, чого не прагне і, що ламає її життя, позбавляючи щастя, радості, любові, надії і віри. Жінка розуміла, що вона робить погані вчинки. Як би їй не вдавалося приховувати це від оточуючих, вона ніяк не могла приховати це від свого серця, яке боліло і щемило її груди від тої неправди, яку вона чинила.

Вона не знала до кого йти і кому розказати про свій біль. Вона жила в суспільстві, яке одразу карає, не зважаючи на те, що людина вже кається, жалкує, і вже готова залишити все погане в минулому. Вона мовчала, бо знала, що ніхто її не зрозуміє. А коли і зрозуміє, то свеодно це не заспокоїть і не втішить її.

Як добре, що вона почула про Ісуса! Це, наче у проливний дощ, відшукати сухі гілочки, які б відразу загорілися, і біля них і від їхнього тепла можна було б грітися. Те, що вона почула – це і були ті гілочки, які дали їй відчути тепло надії. А як тільки вона розпалила вогонь – у неї з’явилася віра. І ця віра почала її гріти.

Вона чула, що є Той, Якого називають Месією. Вона чула, що Він буде сьогодні у домі одного фарисея. Вона чула про Його діла. Вона повірила в Нього. Вона не дивилася на оточуючих. Жоден погляд зі сторони не мав значення. ЇЇ тяжке розчарування у власних силах мучило все її тіло, спустошувало все її розуміння. Для неї життя перетворилося на смерть. Хтозна, можливо, вона її і прагнула. Але, що її спиняло? ..

Вона не сміла підняти голову. З кожним ударом серця очі знову і знов все більше і більше плакали. Плакали не тільки очі – вся її душа тривожно схлипувала сердечним криком. У неї не було жодного виправдання. Вона чекала на милість, милосердя і прощення. Прощення і розуміння. Вона не знала як розказати все те, що так її бентежить, що аж роздирає її душу. Вона навіть не насмілювалася почати говорити. Бо і тоді, коли вона і прагнула б щось сказати, кожне її слово, крім одного, звинувачувало б її.

Не зважаючи ні на кого, вона припала Йому до ніг з мовчанням. А про що вона могла Йому розповісти? Її тягар був настільки важкий, що, навіть, уста вона не могла відкрити. Та й хто вона – грішниця. Що вона могла очікувати від Ісуса? Вона чула про Його милість, чула про Його милосердя. Та чи могла вона очікувати щось подібне по відношенню до себе!?

Яка велика надія з’являється вже від того знання, що Ісус не ставить таких запитань. Він не бере до уваги те, що про тебе говорять твої рідні, що про тебе можуть думати твої знайомі. Він готовий забути усе твоє минуле. Тому що Він, Його слово, Його Дух, Його любов до тебе розвідує усе твоє серце, знає усі твої глибини… і, коли ти з усією щирістю, з усім своїм розчаруванням тікаєш від власного життя і приходиш до Ісуса – Йому гне потрібно ніяких пояснень: що?, як?, чому? Йому достатньо болю твого серця , сліз твоїх очей. Бо цей біль і ці сльози так само відчуває і Він.

Тобі потрібний спокій? – у Ньому спокій. Ти прагнеш прощення? – Він прощає. Ти прагнеш щастя? – Він говорить: «При йди і дам!» Ти хочеш любові? – знати Його – це і є любов. Любов до кожного і всіх, і до того, з ким ти станеш одним цілим.

Принеси до Ісуса найцінніше, що ти маєш. Довір Йому найпотаємніше, яке нікому не показуєш. Багато хто тебе не зрозуміє. Комусь ти будеш здаватись дивним, хтось показуватиме на тебе пальцем, у когось ти будеш викликати сміх, а хтось буде злорічити. Знайдуться, навіть, такі люди, які почнуть тебе звинувачувати. Не дивися на них і не прислухайся до них. Ісус відчував це все на Собі, і тепер Він прагне тобі допомогти боротися проти всього Його силою, Його міццю, Його перемогою над смертю і, твоєю вірою, надією і любов’ю до Нього.

Ти не винний у гріху!

Ти не винна у гріху!

Він прийшов у світ ще задовго до тебе. Та, якщо ти не будеш боротися проти Нього, не будеш намагатися не давати Йому волі у власному житті, то ти зможеш відчути повноту радості і неосяжність вічності. Тобі спочатку буде якось ніяково жити не так, як усі. Ти будеш відрізнятися поведінкою, розмовами . одягом, думками. В твоїх очах буде тривожне мерехтіння болю і переживання за своїх ближніх, за своїх рідних. Ти будеш плакати і сумувати і, ніхто тебе не буде розуміти. Та разом х тим твій погляд стане віддзеркаленням спокою, очі бідіть сяяти сяйвом ті істинним світлом любові Ісуса, бо в тобі буде мир Ісуса, який Він залишив тобі як Свою силу, Свою підтримку (Івана 16:20, 14:27).

Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, – бо ж то грішниця! (Луки 7:39)

Слова, проти яких, здавалося б, нема що сказати, бо сказане було правдою. Однак Ісус не звертає уваги на чиїсь слова, на чиєсь звинувачення. Він огорнув Своєю турботою її серце і заспокоїв її переживання: Адо неї промовив: «Прощаються тобі гріхи!»

Чи часто тобі заважає думка оточуючих – «а що про мене подумають? А як я буду виглядати?...» і, що ще гірше «чого це мені буде коштувати?».Чи не забагато запитань, щоб отримати своє ж спасіння?

Хтось може сказати: «Я не відчуваю за собою якоїсь такої великої провини, щоб аж падати навколішки». Можливо, і дійсно воно так. Можливо ті речі, ті вчинки, які ти колись робив чи робила або ті, які ти робиш зараз, здаються тобі цілком, якщо не чесними, то принаймні – правильними. Та добре, коли вони виявляються не тільки правильними, а до того ж ще й чесними і справедливими, прощаючи ми і люблячими, милосердними і милостивими.
Як ти думаєш: Як розцінював свої дії Петро, коли одним махом відсік вухо служителю первосвященика? Якщо він так вчинив, то тоді переконливості його поглядів можна було б позаздрити. Однак, ось, що промовив до нього Ісус: «сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча – від меча загинуть».А тепер прирівняй усі ті справи, якими ти зараз займаєшся, до цих Ісусових слів. Чи варті вони того, аби через них втратити вічність, втратити взаємні стосунки з Господом, відмовитись від Його любові до тебе? Якщо ти справді не хочеш цього, то сподіваюсь ти знаєш, що треба робити.

Що таке визнати свої провини, свої неправильні вчинки перед людиною, яку ти любиш…? – це зізнатися їй у любові; це освідчитися їй у своїх почуттях; це впокорити себе ще більше, не дивлячись на те, яким би смиренним ти не був, або як би високо ти не літав.

Ось тому говорю я тобі: «численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила!» (Луки 7:47)

«Прости!» – єдине слово, яке не здатне тебе звинуватити. Навпаки – воно оправдає тебе у всьому і від всього. Спокій і прощення тобі дасть не саме слово, а твоє розуміння і пізнання його сили змінювати тебе зсередини. А змінює тебе зсередини і дає тобі дивний мир і дивний спокій, чудну надію і впевнену та стійку віру, не так твоє пізнання себе, як пізнання Ісусової любові, яка торкається твоєї душі і, якій ти дозволяєш наповнити усе твоє життя.

«Прости!...»

І, навіть, тоді, коли після нього ти знову не зможеш нічого вимовити, його буде цілком достатньо, щоб сказати:

«Ти все відаєш Господи – відаєш Ти, що кохаю Тебе!»