uElite Design

Єрусалим — місто обраного Богом народу, саме Провидіння заснувало його, саме з нього походить світло правди. Кожен нащадок єврейських синів від Давида до Даниїла всім серцем бажав побачити обітницю про славу цього міста.

І ось для Єрусалима настав знаменний день: у ньому з'явився Ісус. Місто, яке колись намагалися захопити филистимляни, вавилоняни, макавеї й римляни, було поневолене власними жорстокими тиранами, які прагнули перешкодити спасінню й благополуччю всієї нації.

Ісус прийшов у цю важку годину, щоб дати свободу народові Єрусалима, і тепер лише від них самих залежало, яку долю вони оберуть. Перед ізраїльтянами стояв вибір: слідувати за Ісусом до виконання пророцтва, яке стало б початком освячення істиною всього світу, чи відкинути Його, і тоді пророцтво стане лише ілюзією. Таким чином, Єрусалим опинився на роздоріжжі: він міг би зробити крок уперед – до сяючого світла Божої благодаті, і міг би повернутися назад – до мороку темряви й вікового занепаду. Очі Христа наповнювалися слізьми, а серце – великою скорботою, тому що Він розумів, яка величезна небезпека загрожує місту.

Дивлячись на панораму Єрусалима з Оливної гори, Він бачив величний храм, неперевершений у своїй красі, який свідчив усьому світові, що він є святинею для юдеїв. У той же час Він бачив, що там, далеко, на місто насувається небезпека, що колись відбудеться велика битва за серце й душу кожного його жителя.

Минуле, сьогодення і майбутнє улюбленого міста відкрилося очам Христа. «Єрусалиме, Єрусалиме, — сказав Він, — що вбиваєш пророків і побиваєш камінням посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати твоїх дітей, як квочка збирає своїх курчат під крила, та ви не захотіли!» (Матв. 23:37).

Уже трагічні події кинули на місто свої чорні тіні, розвіюючи ідеали та світло Єрусалима. Пророків убивали на вулицях, мудреці змушені були мовчати і навіть забути про свої знання. Великі вчителі істини, котрі щиро хотіли підняти моральний дух нації, були усунуті з усіх суспільних-посад. Учення Христа було відкинуте жителями, а Самого Ісуса звинуватили в співпраці з князем зла. Таким чином, Єрусалим перетворився на джерело зла і неправди.

Єрусалим був місцем, де розв'язувалися найбільш жорстокі конфлікти, вирішувалися найбільш хвилюючі питання. Неправда і зло повністю заполонили це стародавнє місто. Але чим могла допомогти такому великому місту непорочна людина з Назарета? Простити йому всі гріхи та зцілити всі його хвороби? Але, на жаль, Єрусалим не бажав прийняти прощення й відмовився від зцілення. Він відкинув Христа, і ГоспоДу нічого не залишалося, як випити гірку чашу, витерпіти жахливе розп'яття.

Однак історія фатальної години в долі Єрусалима не обмежується цим конфліктом із принципами істини. Вона залежала також і від служителів храму, яких Христос засудив за те, що вони дозволили перетворити святиню, будинок молитви, на збіговисько лиходіїв і торговців. Доля Єрусалиму також залежала і від фарисеїв та книжників, які здавалися побожними й чистими, але це було лише показним, недарма Христос назвав їх сліпими поводирями, «поріддям гадючим» (вірш 33), «повним здирства та ненаситності» (вірш 25). Залежала доля цього міста і від садукеїв. Усі вони намагалися зайняти місце Мойсея, підкреслюючи свою приналежність до роду Авраама, Мойсея та пророків. Учителі Закону пишалися тим, що є спадкоємцями великої релігійної культури свого народу.

І от на цьому тлі в жителів Єрусалима виникає непереборне бажання світської влади й багатства. У своїй уяві вони малювали царство, що забезпечило б їм матеріальне благополуччя й дозволило поширювати свою владу на інші землі, і вони хотіли, щоб так було завжди.

Ці несправедливі вчителі задавали загальний тон гріховному внутрішньому голосу Єрусалима, хоч вони самі повинні були першими прийти до пізнання істини. Сильні егоїстичні натури, вони завзято протистояли істинним благочестивим задумам Неба, Ісус був тією єдиною обставиною, яка поставила єрусалимських фарисеїв перед життєво важливим вибором. І все-таки навіть у хвилину жахливого, розп'яття мало хто справді визнавав Божественність Христа, як це зробив римський сотник, сказавши: «Справді, Він був Божий Син!» (Матф. 27:54).

«Ісус із Назарета — пророк?! — обурливо гуділа юрба. — Галилейский Цар — Месія?! Він богохульник!» (див. Матв. 26:65). Визнати Ісуса Христом або навіть пророком для єрусалимських учителів означало відректися від своїх властолюбних інтересів. Для того щоб задовольнити власну зарозумілість і пристрасті, вони перекручували й приземляли, змінювали й неправильно трактували Святе Письмо.

Церковні вчителі не могли погодитися з тим, що Божа велич може бути в такому смиренні. Негативне ставлення до Христа було для них початком, образно кажучи, швидкого спуску слизькою дорогою. Царство ж Ісуса прийняли чисті духом, милостиві, покірні серцем, ті, хто прагнув до праведності. У такому царстві, зрозуміло, усякий міг би знайти собі спокій і надію, але єрусалимські вчителі не могли дозволити йому з'явитися і встояти.

Якби від Ісуса відреклися римляни, це можна було б зрозуміти. Римляни були народом язичницької імперії, у них ніколи не було іншого царя, крім кесаря. Але в цьому випадку спиною до Сина Божого повернувся обраний Яхве народ. «Ми не маємо царя, крім кесаря», — кричали вони на суді Пилата (Івана 19:15). На жаль, принципи кесарського правління назавжди увійшли в їхні душі.

Серед єрусалимської релігійної еліти перебувала невелика група тих, хто зберіг моральну чистоту й цілісність: Никодим, Йосип з Ариматеї. Серцем відчуваючи, що Людина з Назарета справді велична, вони не зосереджували увагу на Його зовнішності, тому що розуміли: велич — у лагідності й покорі, сила — у допомозі, спасіння — у смерті Христа. Прозрівши, вони побачили живого Бога в людській плоті.

Істина настільки проста, що зрозуміти її можуть усі чисті серцем, навіть діти.

«Як таке може бути?» — дивувався раніше Никодим. А тепер і він у всьому переконався. Разом з іншими учнями Ісуса в цей вирішальний для

Єрусалима час він був готовий засвідчити Спасителеві про свою відданість. Однак можливість віддати Йому належне з'явилася лише в годину смерті Господа. Йосип випросив у Пилата дозволу зняти тіло Христа, а Никодим із честю поховав Його.

Якби Ісус міг їм тоді щось сказати, то неодмінно подякував би цим людям. Можливо, вони б почули ті ж відверті слова, що й смиренний розбійник на хресті: «Запевняю тебе сьогодні: будеш зі Мною в раю!» (Луки 23:43). Ісус нічого не сказав тоді і Каяфі, і його прихильникам. І тільки глибокий сум і біль наповнили Його серце, коли здичавіла юрба вимагала Його смерті. «Отче, просити їм, бо вони не знають, що роблять!» (Луки 23:34) — молився Христос.

Господь бачив, який біль і прикрість відчували глибоко^вражені його учні, адже вони були віддані Йому. Після воскресіння Він з'явився їм, щоб підбадьорити їхній дух і зміцнити віру. Христос звелів їм пройти по всій землі, проповідуючи Його славу.

Поворотний момент у долі Єрусалима залишився далеко в минулому. Однак чимало людей і нині вважають, що місто це має право на надію. Улюблене Богом місто, володіти яким прагнуть і юдеї, і араби, продовжує надіятися на виконання обітниці миру.

Саме тут Цар Небес, лагідний і смиренний, ходив вузькими вуличками, саме тут Він плакав і вмирав у жорстоких муках. Саме тут палестинці й ізраїльтяни і донині плачуть, проливають кров і гинуть у війнах.

«О, Єрусалиме, Єрусалиме!» — це зворушливий вигук, сповнений болю і смутку. До нього не можна залишитися байдужим. І нам теж не уникнути участі в битві за серце й душу всього людства, нашого народу, нашої Церкви. Кожен з нас повинен серйозно поставитися до тієї хвилини, що може стати вирішальною в нашій долі.

Христос переміг сили зла. Він воскрес із мертвих. Він — наш Господь. Мирну славну долю, від якої відрікся Єрусалим, успадковують ті, які здатні побачити велич — у лагідності, силу — у немочі. І якою б непроглядною не була темрява, їй ніколи не погасити Світла, що виходить від Христа, освітлюючи увесь світ.