Давним-давно в Іспанії жили брати-близнюки, Луїс та Себастьян. Батьки хлопчиків померли, залишивши їм невелику спадщину. Хлопці жили у своєму старому будинку вдвох. Зовні вони були такі схожі один на одного, що ніхто в усьому місті не міг їх розрізнити, та за характером вони були різні.
Час ішов, хлопчики зростали, й несхожість їхніх характерів ставала все помітнішою. Себастьян був добрим, стриманим, працелюбним, навчився гарному ремеслу. Ніхто не міг сказати поганого слова про нього. Луїс же ріс ледарем і не бажав працювати - він нічим не займався, окрім розваг. Щовечора пиячив, грав у карти і зазвичай повертався лише під ранок.
Одного разу вночі, коли місяць у повні освітлював стіни міста, Себастьян сидів коло вікна й пильно вдивлявся в білу стрічку дороги, котра вела до міської брами. Дивне занепокоєння не давало йому заснути тієї ночі. Раптом він побачив, що хтось біжить по дорозі, - побачив ще раніше, ніж до його слуху долетіло тупотіння ніг від бігу. Себастьян кинувся до дверей. Це був Луїс. У світлі лампи його обличчя здава¬лося смертельно блідим, а одяг був роздертий та заплямований і кров'ю. Він так тремтів, що ледве міг говорити.
Себастьяне, сховай мене! - задихаючись, вимовив Луїс. - Сховай мене, вони біжать услід, аби схо¬пити мене. Я можу загинути!
- Про що ти говориш? - спитав Себастьян, підбігаючи до вікна.
І справді, з міської брами виринув натовп людей. Вони бігли... бігли до їх-нього дому.
- Ми надто багато випили, - промовив Луїс крізь сльози, - ми побилися... Я не хотів... Він впав на спину і... помер. Себастьяне, сховай мене! Що ж мені робити?!
Та Себастьян вже знав, що робити. Він зірвав із себе сорочку: не можна було втрачати ані секунди.
- Одягни це й дай мені свій одяг, - звелів він. - Швидше! Припини тремтіти. Тепер біжи через задні двері в гори й не повертайся якомога довше. Біжи, брате, біжи!
Ще трохи - і було б уже пізно: почулися удари по воротах дому й близький тупіт ніг. Через якусь мить міська варта в оточенні розлюченого натовпу увірвалася в будинок.
Юнак стояв нерухомо, важко дихаючи. Волосся його було скуйовджене, а одяг у плямах крові. Вартові одягли йому наручники, а він, навіть не намагаючись чинити опір, покірно подався з ними до міської в'язниці.
Кілька днів опісля відбувся суд. За вбивство Себастьяна засудили до страти. Майже всі мешканці міста зібралися в залі суду, щоб подивитися на злочинця. Коли суд скінчився й роззяви, сидячи в тавернах, обговорювали подію, всі казали приблизно одне й те саме:
- Який він був спокійний! Він не промовив ані слова на свій захист, не благав зберегти йому життя, не виявив ані найменшого страху! «Ви бачили плями крові на моєму одязі. Мені немає виправдання», - ось що він сказав!
- А де ж його братик? - запитували інші. - Чому його не було на суді? І на роботі він не з'являється. Що це, він так соромиться свого брата, що залишає його на самоті в останні хвилини?
Ніхто не міг дати відповідь.
Кілька днів по тому Себастьян був страчений.
Життя за життя!
Луїс багато тижнів переховувався в гірському селі. Він змінив міську форму одягу на селянську й найнявся до одного фермера прибирати урожай. Спочатку він не наважувався покинути своє житло. Щоночі йому марилося це жахливе вбивство та переслідування. Він прокидався в холодному поту.
Та час ішов, і з кожним днем Луїс ставав спокійнішим. Він гірко розкаювався в убивстві товариша й палко прагнув побачитися з братом.
«Можливо, вони припинили вже мене розшукувати? - думав він. - Наступного базарного дня я переодягнутим спущусь до міста й спробую поговорити із Себастьяном».
Він відростив бороду й загримував лице: тепер ніхто не зможе його впізнати. Одягнений в селянське вбрання, він загубився серед погоничів мулів й безперешкодно дістався до міського ринку. Тут, у базарному натовпі, він спробував довідатися, що відбувається в місті, й обережно обернув розмову на нещодавнє вбивство.
- Я чув, що цей негідник сховався, - мовив Луїс.
- Його ще шукають чи вже знайшли?
- Наша варта зараз нікого не шукає! - співрозмовник здивовано озирнувся на Луїса.
- Вони схопили його того самого дня. Засудили на тому ж тижні й стратили два дні по тому. Оце правосуддя! Утім, є одна дивна обставина: його брат зник того ж дня й більше не з'являвся. Говорять...
Але що говорять, так ніхто й не почув, тому що Луїс враз якось дивно несамовито закричав і кинувся бігти з торгової площі.
Сльози затуманювали йому очі, та він все-таки і дістався до будинку судді й майже силоміць вдерся в двері. Коли суддя вийшов на шум, Луїс припав і до його ніг.
- Ви вбили невинного! - знову й знову повторював він, захлинаючись слізьми. - Це я, його брат... це я вбивця! Стратьте й мене, мені більше нема задля чого жити!
Суддя залишався байдужим:
- Закон свідчить: життя за життя. Звідки ми могли знати, що твій брат невинен? Його одяг був у крові, і він відмовився від захисту. Справу закрито - йди собі. Раджу тобі тримати язик за зубами й не влаштовувати безладдя.
Коли Луїс, нічого не бачачи довкола, обернувся, щоб піти, суддя раптом І звернувся до нього:
- Стривай,ти єдиний брат страченого?
- Так, інших братів у нього немає.
- У мене є для тебе лист, і засуджений поспіхом написав його й перед стратою віддав мені на зберігання. Зараз я звелю принести.
Луїс сидів у своєму старому будинку, де вони з братом провели стільки чудових вечорів у дитинстві й юнацтві. Сльози не І припиняли текти з його очей... Сонце вже сідало, коли він, врешті, розкрив листа. Він був дуже коротким. Луїс перечитував його знову й знову й вивчив напам'ять.
«Милий брате! Сьогодні вранці я помру. Помру добровільно у твоїй закривавленій сорочці. Благаю тебе: живи в моєму чистому одязі. Пам'ятай, з тобою моя любов. Хай благословить тебе Господь. Себастьян».
Луїс зрозумів, що брат хотів сказати йому. Колишня нікчемна людина, котра жила лише для себе, билася й убивала, повинна вважатися померлою у в'язниці. Людина, котра любила, страждала й пожертвувала собою, повинна продовжувати жити. Так має бути!
Луїс довго сидів і розмірковував. А коли засірів світанок, він підвівся, і скинув брудне вбрання, вмився, одягнув чистий одяг і вийшов назустріч новому дню. Так зробив би Себастьян!
«Бо Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою правдою в Німі» 2 Кор. 5:21
В Мой Мир
| 
