uElite Design

Політ завжди заспокоював мене. Гул турбін був звичним. Скільки разів літав я на виконання миротворчих операцій: Кавказ, Балкани, Центральна Африка. Але цей випадок був особливим. Тоді мені були відомі не лише цілі й суть завдання, але й способи їх виконання. Тепер же я почувався цілком розгубленим. Я летів примирити своїх батьків, які за рік до золотого весілля втратили не тільки любов і взаєморозуміння, а й стали чужими людьми, яким на долю випало жити під одним дахом. У телефонних розмовах відчувалися неясні образи, роздратування, які важко було приховати. Знаючи батька як цілісну натуру й доброчесного християнина, я був здивований ситуацією, що склалася.

Зімкнувши повіки, я молився: «Милосердний і люблячий Господи! В ім'я Сина Твого, розп'ятого на Голгофі, будь ласка, дай мені мудрості примирити моїх найрідніших людей, що раптом стали чужі один одному. Допоможи мені, Боже, знайти найпереконливіші слова, щоб вони дослухалися, щоб через мене повернулися в родину мир і злагода...» Знову й знову я благав Бога про успіх для моєї миротворчої місії.

Рідна домівка зустріла мене незнайомим холодком. Роз'єднаність і взаємні образи, здавалося, матеріалізувалися і, як туман, клубочились по всіх кутках квартири.

Двоє людей похилого віку виражали непідроблену радість від зустрічі із сином. Вони щиро сміялися з витівок молодшого онука, з любов'ю і ніжністю розглядали нові фото моєї родини. Але коли, передаючи фотографії, їхні руки дотикалися, вони непомітно відсмикували їх, як від удару струмом. Згадалися слова Пастернака:

Сними ладонь с моей груди, Мы провода под током. Друг к другу вновь, того гляди, Нас бросит ненароком.

Відновлення їхніх стосунків! Цього я бажав найбільше. Марно в літаку, завмерши, чекав відповіді на свої молитви. Тиша... мірний гул турбін...

Перед обідом помолилися, узявшись за руки. Біля тата стояла мама, у якої була перев'язана рука, тому наше молитовне коло було розірване. Може, через травму все й почалося. Мама впала й забила руку. Лікарі оглянули забите місце - рентген не показав, що кістки ушкоджено. Але вона, знаючи про зневажливе ставлення лікарів до людей похилого віку, продовжувала думати про найгірше. Тато, зі свого боку, обрав невдалий спосіб висловлення співчуття - глузування. Мама це сприйняла як недовіру, що призвело до розчарування. Спливли старі образи. Стосунки погіршилися. І кудись ділися багаторічний адвентистський стаж і уроки Ісуса про прощення й любов до ближнього.

А я, не знаходячи слів, благав:
- Люди, рідні мої, куди все поділося? Чому серед літа такий холод у будинку? Може, осколки дзеркала Снігової Королеви потрапили вам в очі?! Тоді давайте промиємо!

Я ліг спати у своїй кімнаті. Батьки по черзі поцілували мене, сказали: «На добраніч», помолилися.

Зазвичай, лягаючи, я відразу ж провалююся в сон. Цього разу далися взнаки переліт і хвилювання дня. Довелося вдатися до улюбленого прийому: уявити себе березовим листком на поверхні лісового ставка. Вода дарує почуття невагомості й легко тягне за течією, вітерець ледве погойдує дерева, крізь крони яких визирає блакитне небо і пробиваються м'які промені сонця. Уві сні спускаюся на парашуті на якийсь будмайданчик. Земля близько. Несподівано стропи обриваються і я метрів з двадцяти лечу вниз животом прямо на прути арматури, що стирчать вгору, кричу від болю... Чую тихе:

- Вітю, що з тобою?

Слабке світло настільної лампи, стривожені рідні обличчя тата й мами. Це тільки сон, слава Богові, живий. Але раптом той самий біль зі сну повертається вже наяву. Стерпіти його мені, дорослому чоловікові, не вистачає сил. Несамовито кричу.

«Швидка допомога» - молоді лікар і фельдшер з валізкою. Мацають живіт, запитують:

- А тут? А отут? А так?

- Не боляче.

Переглядаються, світять в очі. І знову біль і крик.

Внутрівенно вводять щось, фельдшер вражений моїми венами. Лікар презирливо вигукує:

- Качок! Вони всі слабаки.

- Десантник, - тихо поправляю я,- колишній.

Від госпіталізації відмовляюся. Підписую папірець. Біль угамовується. Спокій, сон...

Близько 10 років тому прочитав у газеті про подвиг воєнрука однієї зі шкіл. Приніс він на урок зелену валізку, в якій був посібник із використання гранат РГ-1. Відкрив його, повісив плакат і почав розповідати. Виклавши теорію, вийняв зелену гранату розміром з баночку дитячого харчування і зняв кільце з рукоятки. Почувся стук й слабке шипіння. Хлопці безтурботно дивилися, що буде далі. Але вчитель зрозумів, що у валізку потрапила бойова граната, а не муляж. Перша реакція - викинути у вікно. Але у дворі проводиться урок фізкультури. Лічені секунди на міркування, потім учитель кладе гранату на стіл і лягає на неї, ухопившись за краї столу. Вибух! Хлопці підхопили вже мертвого вчителя, який віддав своє життя, щоб ніхто з дітей не постраждав.

І ось, уві сні я - той учитель. Відчуваю, як вибух гранати розриває мої внутрішні органи! Кричу, прощаючись із життям.

І знову напівсвітло... обличчя батьків, що плачуть, обійнявшись. Біль підступив з новою силою. Знову «швидка».

Укол у вену лівої руки. Ледь підписую відмову від госпіталізації. Батьки сумніваються:

- Вітю, а може, щось серйозне? Категорично відмовляюся, біль угамовується, глухне. Спокій, сон...

О шостій ранку прокидаюся, не відразу зрозумівши, де перебуваю. Ледве пригадую, що було вночі. Прислухаюся до своїх відчуттів - усе гаразд. Якби не сліди уколів на венах, вирішив би, що мені все приснилося. Але болю немає і слабкості теж. Тільки спрага після всієї введеної в організм хімії.

За багаторічною звичкою починаю день із зарядки. Зважаючи на добре самопочуття, навантажую організм фізичними вправами. Мені не вдалося виконати комплекс вправ безшумно. Легенько відчиняються двері, входять вони, бачать мене живого і здорового, кидаються до мене, цілують мене, один одного й плачуть сльозами радості.

- Я спокійно можу їхати додому?

- Звичайно, Вітю, їдь, у тебе робота, сім'я. Ми тебе більше не засмутимо.

- Обіцяєте?

Кивають головами, міцно обійнявшись, як це було все їхнє спільне життя.

У молитві дякую Господу. Не за те, що після всіх страждань залишився живий-здоровий. За те, що страх втратити свого єдиного сина показав моїм батькам всю дріб'язковість їхніх образ і взаємних претензій.

Воістину шляхи Господні - не наші шляхи. Я марно чекав підказки від Всевишнього, які слова повинен сказати. Те, що відбулося зі мною, виявилося красномовнішим і дієвішим за будь-які слова.

Коли люди, почавши вивчати Біблію, доходять до 22 розділу книги Буття, їх охоплюють різноманітні емоції:

- Така жорстокість! Це заохочення язичницьких жертвоприношень дітей!

- Де ж Його доброта і милість?

Не знають вони, ті, що роблять перші кроки в пізнанні Бога, що Элогім (хай буде благословенне Його ім'я) у такий спосіб дав Авраамові відчути, яким буде Його біль при здійсненні великого Плану спасіння людства, коли Ісус Христос на Голгофському хресті промовить: «Звершилось»!

«Благословенний Господь, що дав мир Своєму народові, Ізраїлеві, усе, як обіцяв був, не відпало ані одне слово зо всіх Його добрих слів, які Він говорив був через раба Свого Мойсея. Нехай буде Господь, Бог наш з нами, як був Він із нашими батьками, нехай Він не опустить нас, нехай Він не покине нас» (І Цар. 8:56-57).