uElite Design

Та сьогодні сон старанно обходив мене стороною. Я вже спробувала всі відомі способи швидкого засинання й навіть придумала кілька своїх, але все марно.

Нарешті, остаточно здавшись, я акуратно, щоб не потривожити сплячого чоловіка, виповзла з-під ковдри й, захопивши із собою книгу, подалася на кухню. Поставивши чайник і розташувавшись якнайзручніше, я занурилася в читання з надією, що мене почне хилити на сон і я насилу зможу піти відпочити.

Книга була цікавою, і я потроху забула і про сон, і про втому. Раптом різкий телефонний дзвінок змусив мене здригнутися від несподіванки. Швидко скочивши, я кинулася в спальню, де знаходився телефон. Підбігши до апарату, я зрозуміла, що дзвінок обірвався, немов хтось передумав.

Я подивилася на годинник - було пів на третю ночі. Хто ж міг дзвонити в таку пізню пору? Кілька хвилин у кімнаті панувала абсолютна тиша, її переривало тільки мирне сопіння чоловіка, й тому я з чистою совістю повернулась назад на кухню. Як тільки я сіла, той самий тривожний дзвінок знову змусив мене підскочити на місці. Підбігши до телефону, я різко схопила слухавку.

- Алло, - тихим голосом промовила я, поглядаючи на чоловіка, який невдоволено перевернувся на інший бік, але продовжував спати. У відповідь я почула надірваний голос, ледь не навзрид:

- Мамо, привіт, це я. Вибач, що розбудила тебе... Моє серце забилося. Я відразу ж згадала про свою доньку, й мені стало страшно.

- Мамо? - дуже тихо запитав голос.

- Я слухаю, слухаю! - я ледве могла чути шепіт у слухавці. Коли відчайдушний звук плачу молодої дівчини став доволі ясним, я розворушила чоловіка.

- Мамо, я прошу лиш: не перебивай мене, ти ніколи не слухала мене, благаю, послухай хоч зараз: адже, можливо, більше такої нагоди й не випаде...

- Я думаю... - швидко спробувала сказати я.

- Ні, будь ласка, дай мені закінчити! Будь ласка! Ти знаєш, я ніколи не могла тобі довірити свої таємниці і свій світ, в якому жила, бо тебе насправді ніколи не цікавили мої проблеми, тебе більше турбувало, щоб я відповідала твоїм життєвим стандартам та принципам. Але ж мені не завжди було треба, щоб ти вчила мене життю, іноді мені необхідно було, щоб ти просто вислухала й спробувала зрозуміти мої проблеми...

Голос затнувся на кілька секунд. У ньому чутно не стільки злість, скільки відчай. Не встигнувши нічого відповісти, я почула:

- Я вагітна, мамо. І до того ж, я напилася. Знаю, я не повинна пити, особливо зараз, але я злякана, мамо... дуже злякана!

Голос знов обірвався, і я відчула, як тремтять мої губи, а очі наповнюються слізьми. Я подивилася на свого чоловіка, який весь цей час мовчав.

- Хто це? - пошепки запитав він. Я була не в змозі відповісти йому. Зрозумівши, що сталося щось недобре, він швидко вибіг до сусідньої кімнати й через дві секунди повернувся з паралельним телефонним апаратом, слухавку якого він вже тримав біля вуха. Вона, мабуть, почула клацання на лінії й тому запитала:

- Ти ще тут? Матусю, благаю тебе, не клади слухавки. Я така самотня!

Сльози тихо котилися з моїх очей. Я з усіх сил стиснула трубку й пильно подивилася на чоловіка, шукаючи поради. Нарешті, взявши себе в руки, я змогла вимовити кілька слів:

- Я тут, я не кладу слухавки.

- Я повинна поговорити з тобою, мамо. Розумієш, я повинна сказати тобі це. Щоразу, коли ми говорили з тобою, ти завжди вказувала мені, що я повинна робити, - говорила вона, забуваючи проте, що хвилину тому вона стверджувала мені те ж саме. - Ти читала всі ці брошури про те, як ставитися до сексу й про все інше, але, розумієш, все, що ти робила - це говорила, говорила й говорила. Ти ніколи не слухала мене! Ти ніколи не давала мені сказати те, що я відчуваю. Всі мої почуття були абсолютно не важливі для тебе. Ти завжди думала, що все це несерйозно. Тому що ти мама і ти старша, ти думала, що в тебе є всі відповіді, але... розумієш... іноді мені не потрібні були відповіді. Мені просто хотілося, щоб мене вислухали.

Я проковтнула клубок, котрий став упоперек мого горла, й подивилася на брошури, що лежали поруч на столику.

- Я слухаю, люба, - прошепотіла я.

- Ти знаєш, тут, на дорозі, після того як я втратила керування машиною, я почала думати про дитину й про турботу про неї. Потім я побачила телефонну будку, і ніби почула твою чергову мораль, що люди не повинні водити автомобіль у п'яному вигляді. Тому я викликала таксі й хочу повернутися додому!

- Добре, люба, - сказала я, полегшено зітхнувши, але вона раптом продовжила говорити:

- Але ти знаєш, напевно, я сяду за кермо зараз.

- Ні! - крикнула я в слухавку. Здавалося, що всі мої м'язи закостеніли від напруги, і я ще сильніше стиснула руку чоловіка. - Будь ласка, дочекайся таксі. Не клади слухавку, доки не приїде таксі.

- Я просто хочу повернутися додому, мамо.

- Я знаю, але зроби це для мене, дочекайся таксі. Будь ласка...

Я чула наповнену страхом тишу в слухавці й, аби якось заспокоїтися, заплющила очі. Якось я повинна була утримати її від водіння.

- Приїхало таксі! - почулося в слухавці. Тільки тоді, коли я почула, що на іншому кінці зазвучали голоси таксиста й дівчини, я відчула полегшення.

- Я повертаюся додому, мамо. Після цього почулося клацання й телефон замовк.

Сльози рясно котилися з моїх очей. Я насилу піднялася й зайшла до кімнати нашої шістнадцятирічної доньки. Мій чоловік підійшов і обійняв мене. Дав хустинку, я витерла сльози.

- Ми повинні навчитися слухати, - сказала я йому. Він одну мить пильно дивився на мене й потім запитав:

- Думаєш, їй треба було сказати, що вона помилилася номером?

Я подивилася на нашу сплячу дочку, а потім на нього.

- Можливо, вона не так вже й помилилася, - мовила я.

- Мамо, тату, що ви тут робите? - почувся з-під ковдри приглушений голос. Я підійшла до доньки, яка підвелася й спросоння вдивлялася в темряву.

- Ми тренуємося, - відповіла я.

- Тренуєтеся робити що? - пробурмотіла вона й упала на подушку, знову засинаючи.

- Слухати, - прошепотіла я й торкнулась долонею до її щоки.