uElite Design

Соціалістичному суспільству, що пережило протягом попереднього століття ряд воєн і революцій, потрібні були сильні герої, без страху й жалості до капіталістичного супротивника. Співчуття і милосердя були чимось на кшталт прояву слабкості, і з такою психологічною установкою виростали покоління за поколіннями, десятки тисяч і мільйони людей.

«Великий біблійний словник» пропонує визначення: «співчуття - добре, милостиве ставлення до кого-небудь, здатність співпереживати й жаліти». Однак співчуття, мабуть, так би й залишилося просто статтею в словнику, ще однією абстрактною філософською категорією, якби не діяло в житті реальних особистостей, часом непомітних на тлі великих героїв-завойовників.

Письменник Лев Копелев, якого звинувачували у «пропаганді буржуазного гуманізму й жалості до супротивника», казав так: «Три заповітних поняття -Воля, Рівність, Братерство - стали після 1789 року бойовими натхненними закликами. Вони уособлювали мрії та сподівання мільйонів знедолених людей, надихали подвижників, войовничих демократів, соціалістів, комуністів, анархістів. Але ці мрії й заклики нерідко служили одурманюючою приправою для демагогії тих властолюбних фанатиків і лицемірів, які в ім'я майбутнього щастя людства прирікали на нещастя сучасників і, проголошую-чи ідеальні принципи волі, рівності й братерства, поневолювали й знищували мільйони людей».

Л. Копєлєв, на відміну від багатьох інших, хто схильний згущувати фарби і зауважувати лише факти, що поро-джують скептицизм і завдають глибокого суму, у своїй книзі «Святий лікар Федір Петрович» розповідає про людину, яка змогла піднятися вище всепоглинаючої сумної тогочасної дійсності. Своїм життям «святий лікар» привів самого письменника до переосмислення ідеології радянської епохи щодо буржуазного гуманізму. Історія життя простого лікаря стала яскравим прикладом живого співчуття.

Федір Петрович (Фрідріх Йозеф) Гааз був живим уособленням братерства. Німець за походженням і католик за віросповіданням, він прожив більшу частину життя (1806-1853) у Москві, у російському православному середовищі. Знаменитий лікар, приятель учених, аристократів, багатьох відомих москвичів спочатку був заможним чиновником - статським радником, але потім присвятив усі свої знання й сили, усього себе найбіднішим з бідняків: арештантам, жебракам, волоцюгам, приниженим та скривдженим, безправним і темним. Але для всіх: для князів і для каторжан, для професорів і для кріпаків - він був однаково турботливим, безвідмовним лікарем, для багатьох ще й порадником, наставником, а для безправних - і заступником.

Молодий лікар-німець приїхав до Москви 1806 року слідом за княгинею Рєпніною, яка повернулася з далекої мандрівки. У Відні він вилікував її від тяжкої хвороби очей, вилікував, коли досвідчені медики виявилися безсилими. І княгиня вмовила його приїхати до Росії. Московська рідня й друзі княгині розповідали про нього таке: «Учений не на свої літа. У медичних науках усіх перевершив. Латину й грецьку не гірше своєї німецької та французької знає; у математиці, фізиці й астрономії доволі обізнаний; з філософи, з богослов'я будь-якого вченого ченця за пояс заткне. У Святому Письмі начитаний, як ніхто, усі Євангелія напам'ять знає. А що богобоязливий, ґречний з усіма, не п'є, ні в карти, ні в кості не грає, нікому злого слова не скаже... Однак не ханжа: своїми чеснотами не чваниться, чужих гріхів не судить, не пліткує. Навпаки, про кожного прагне сказати хоч щось добре, схвальне. Ласкавий і привітний без корисливості; перед сильними й багатими не улесливий; із простолюдинами, зі слугами - лагідний і милостивий».

Кар'єра німецького лікаря в Росії розвивалася стрімко. Не минуло й двох років, як лікаря Федора Петровича - так його стали називати москвичі - знали в палацах і в скромних квартирках, у багатих котеджах і в убогих хатинках. На вулиці його помічали здалеку. Одного разу йому розповіли, що в богадільні багато безпомічних літніх людей хворіють без будь-якого догляду. Немає коштів, щоб наймати лікарів. Він почав кілька разів на тиждень заходити в богадільню. Діставав і ліки...

Суспільне визнання відкрило двері для нової посади. Удова імператриця Марія Федорівна, довідавшись про дивовижного лікаря, попросила сина - царя Олександра - взяти його на державну службу. 11807 року лікар Федір Петрович Гааз царським указом був призначений на посаду старшого лікаря Московського шпиталю імені імператора Павла І.

Лікар Гааз полюбив місцевих жителів, душею приріс до них. За кілька років він уже вільно говорив і писав російською мовою. Вторгнення армії Наполеона приголомшило й обурило Гааза так само, як і всіх його друзів і знайомих. У1812 році він став військовим лікарем. Два роки йшов він з армією від Москви до Парижа - перев'язував рани, виймав кулі, ампутував розтрощені ноги й руки, лікував лихоманку, проноси, контузію. Він працював у похідних наметах і селянських хатах, у панських залах і в нашвидкуруч збитих дощатих бараках.

Настав мир. Російські солдати почали повільно повертатися на батьківщину. Колона за колоною рухалися на схід. Лікар Гааз заслужив відпустку й на Рейні повернув до містечка свого дитинства Бад-Мюнстерайфель. Брати й сестри вмовляли його залишитися вдома.

Гааз відмовчувався. Ночі не спав... довго лежав у темряві... думав, згадував. Тут усе тихо, мирно, охайно. А там - випалені вулиці Москви, попелища, стирчать сиротливі печі, обвуглені дерева й кущі, закопчені безголові будинки, юрби бездомних. Сумовита строкатість убогості; жінки й діти в землянках і халупах, збитих з уламків. Скільки там виснажених, хворих, безпомічних страждальців... На прощання він помолився біля батьківських могил. Брати й племінники донесли валізи до поштової карети...

Москва відроджувалася. На вулицях, площах, у провулках нагромаджувалися гори каменю, цегли, колод, піску. Будувалися обрамлені зеленню садів і квітниками палаци й особняки, прості цегельні будинки й рублені хати.

Федір Петрович спершу квартирував у знайомих, потім придбав власний будиночок. Пацієнтів було багато, зцілені платили щедро. Хоч лікував він зовсім безкоштовно і бідноту, й старих у богадільнях. Будь-якої миті, чи то вдень, чи вночі поспішав до тих, хто благав про допомогу. Він лікував і часто виліковував найтяжчі недуги - лихоманку, кольки, проноси, ревматизм, гнійні виразки. Якщо не міг вилікувати, намагався полегшити біль, зменшити жар, утішав добрим словом і заздалегідь попереджав рідних, щоби посилали за священиком. Досить швидко Федір Петрович Гааз розбагатів. Він став популярним лікарем, купив кам'яний будинок на Кузнецькому мосту, одній з велелюдних вулиць, придбав Федір Петрович і велику зручну карету, четверо орловських рисаків. Купив у під¬московному селі Тишки маєток і сто кріпаків, відкрив сукняну фабрику.

Однак господар з німецького лікаря вийшов нікудишній, хоч сам він так не вважав. Сусіди, поміщики й повітові чиновники посміювалися, а хто й реготав, розповідаючи анекдоти про нового господаря: «Чули, німець наш провідував свої маєтки. Прикажчик йому в очі бреше безсоромно: там, мовляв, не вродило, там градом побило, там мужики крадуть. Староста, шахрай із шахраїв, знай, підтакує, казанською сиротою прикидається, про бідність скиглить, а сам - запеклий кулак, багатший за деяких купців московських. Але цей витрішкуватий усім вірить, усіх жаліє. Пішов по хатах, запитує, де є хворі, почав і дідів, і бабусь навчати, наставляти, ну неначе піп...» За таку довірливість довелося розплачуватися: доходи від маєтку й фабрики дедалі зменшувалися. Прикажчик і староста брехали дедалі нахабніше. А лікар Гааз потребував дедалі більше грошей на облаштування й на будівництво лікарень, а пізніше - і на допомогу арештантам.