Це було в першому столітті після Різдва Христового.
Римом і підвладними йому народами керував жорстокий і самолюбний Нерон, чинячи криваві злочини. Люблячи до нестями поклоніння й лестощі усіх довкола, цей правитель був про себе високої думки, і вважав себе божеством і забажав, щоб йому поклонялися, як Богу. Він наказав убити свою матір, запідозривши її в державній зраді, занапастив свого брата Британіка й свого старого вихователя, мудреця Сенеку. Його божевілля не мало меж. То він уявляв себе великим артистом, то геніальним співаком і музикантом, то талановитим поетом. Він часто виступав, декламуючи власні вірші й співаючи під акомпанемент лютні. Або ж виїжджав як цирковий візник на арену Колізею й брав призи за їзду в загальному змаганні. Дикий натовп, зігнаний у театр за бажанням імператора, несамовито плескав йому. Підлесники вихваляли його таланти. Нерон тріумфував.
Але найстрашнішим було розпочате імператором гоніння християн. Глибоко відданий своїм язичницьким богам, Нерон не терпів християнську віру, в основу якої було покладене поклоніння Єдиному Богові. Християн в роки його правління катували й мучили, їх зашивали в шкіри диких звірів, напускали на них собак, розпинали на хресті, загортали в просочений смолою одяг і живцем спалювали, кидали на поживу диким звірам на арені цирку або давили колісницями гладіаторів. Нещасні ховалися в лісах і підземних печерах, не залишаючи своєї істинної віри. Коли ж не можна було заховатися, вони сміливо приймали страшні муки й смерть.
Ця стійкість, ця безстрашність перед смертю збільшувала гнів ненаситного варвара.
Була чудова весняна ніч. Синє південне небо ласкаво всміхалося світлом яскравих зірок. Повільно виплив із-за хмари срібний місяць і своїм світлом наповнив і місто з його розкішними палацами, храмами, будинками, і миртовий гай.
Повз прибережний очерет темної ріки плив невеличкий човник. Весняний гуркіт Тибру заглушав і так ледь-ледь чутні голоси тих, що сиділи в човні, їх було троє. Сивий літній чоловік з довгою бородою, високий, стрункий юнак, що керував човником, і дівчина, якій тільки-но виповнилося шістнадцять років, з глибокими, прекрасни¬ми, як весняна ніч, очима й дитячою усмішкою.
- Нініє, дитино моя, не страшно тобі? Тут на кожному кроці нас може вистежити сторожа Нерона, - почувся стурбований голос літнього чоловіка.
- О, дорогий батьку мій, як я можу боятися, коли зі мною ти й Левій? У відповіді дівчини не було й тіні страху.
- Дякую, Нініє, за добрі слова, ти маєш рацію: доки твій шляхетний батько і я з тобою, немає чого боятися, - пролунав сильний, молодий голос юнака.
Старий Клавдій поклав йому руку на плече.
- Ти помиляєшся, Левію, сину мій, і без нас у Нінії був і буде Заступник - Христос, Спаситель світу, Який вічно перебуває з нею, як і з кожним з нас, християн, улюблених дітей Своїх...
Старий замовк, не закінчивши думку. Човник ударився в пісок і зупинився.
- Ми припливли до призначеного місця... Миртовий гай перед нами. Вийдемо з човна, вхід до підземелля має бути неподалік, за великим каменем, - сказав пошепки старий Клавдій і першим вийшов із човна; за ним пішла донька та її наречений Левій, який нещодавно прийняв християнську віру в тому самому храмі-печері, куди вони всі троє зараз ішли.
Знову з-за хмари визирнув місяць і освітив шлях подорожнім, що припливли сюди. Старий Клавдій, який не раз був тут і припровадив сюди молоду пару на нічне богослужіння, ішов попереду, показуючи дорогу.
Нінія з Левієм поспішали слідом за батьком. Ось і великий камінь. За ним розрослася група миртових дерев, тут хащі здавалися непрохідними. Ще кілька кроків і Клавдій зупинився.
- Сюди, діти мої... Божий дім тут.
Справді, біля коріння величезного мирта вони побачили невеличкий отвір. Старий почав повільно опускатися в підземелля. За ним пішла молода пара.
Ще не досягнувши нижніх сходинок, видовбаних у кам'янистому ґрунті печери, подорожні почули тихі голоси, що врочисто й радісно співали Божественні молитви. Десь удалині, внизу, засвітився вогник прикріпленого до стіни смолосткипа, і незабаром вони опинилися під склепінням великої катакомби, заповненої християнами з найрізноманітніших прошарків римського суспільства. Тут були багаті громадяни, патриції й плебеї, легіонери, купці, художники й поета, жінки й діти - усі ті, хто встиг прийняти віру в Христа. Старець читав молитви, чоловіки, жінки й діти повторювали за ним тихими, радісними голосами.
Ряд лампад-світильників, підвішених між колонами кам'яної катакомби, освітлював підземне зібрання віруючих.
Зі сльозами на очах молилися християни в цьому тихому прихистку, схованому густим миртовим гаєм.
Нінія стояла серед жінок із правого боку, у натовпі чоловіків-християн знаходилися її батько й наречений. Лише кілька днів залишалося до того, як християнський пастор повинен був благословити її шлюб з Левієм.
