uElite Design

А чи потрібно рятувати те, від чого людина добровільно відмовляється? Це питання намагалися вирішити дві людини, одягнені у білі халати. Один із чоловіків розмахував руками і дуже голосно намагався щось довести, другий, з веселою посмішкою і теплими очима, навпаки був дуже спокійний. Цей другий йшов у швидкому темпі по коридору, поспішаючи і шукаючи щось у паперцях, що тримав, а перший, чимось незадоволений, біг коло товариша, і вигляд у нього був більш ніж розгублений.

- Невже ти сподіваєшся його врятувати? На ньому живого місця нема! Його побили, в нього кровотеча, переломи. І навіть якщо станеться неможливе і він виживе, те, що він наркоман, лише все ускладнює... - Проказав незадоволений лікар. Але зосереджений погляд його друга говорив про те, що той його навіть не чує. Обурений лікар розсердився. Він зупинив колегу і прокричав йому в обличчя. - Цей хлопець кинувся тобі під колеса, невже ти вважаєш, що отримаєш хоча б подяку, коли вилікуєш його?

- Якщо не хочеш займатись цією справою, так і скажи. - Відповів спокійно врівноважений друг, звільняючись від міцних обіймів і знов поринаючи у паперці. - Все у цьому житті має свій сенс, і те, що цього хлопця збив не хтось, а саме я теж не випадковість... Отже, воля Божа в тому, аби ми йому допомогли, чи ти не згоден? - Проказав лікар з посмішкою.

- Не винувать себе... Хлопець хотів померти, коли ж ти це нарешті почуєш?!! - Тяжкий подих... В голосі знервованого лікаря лунала безнадія...

Заспокойся і зрозумій: багато що в цьому житті вирішує віра.

Лікар, на ім'я Спокій, увійшов до палати вмираючих, тих, в кого нема ні імені, ні рідних, ні домівки. Він тихенько підійшов до потрібного йому ліжка, подивився на обличчя хлопця уві сні. Безнадія пронизувала навіть повітря цього місця і наклала відбиток на риси обличчя цієї ще досить молодої людини. На зблідлому полотні вимальовувались чорні круги під очима, ніс був загострений через схуднення, губи розбиті, лице і тіло вкрите синцями, але: найбільше вражав вираз обличчя. Зсунуті грізні брови, ніби застигла маска злості та відчуження, ненависть до всього людства жахала. Але величезний ; біль, якийсь сум, що заховався в рисах цього молодого хлопця говорили: те, що трапилось з Ним, має якусь. причину. Хлопець дуже тяжко зітхнув, його голова повернулася, десь з кілька секунд він оглядав палату, а потім неприязний вовчий погляд очей перевівся на лікаря, цей погляд був сповнений ненависті та болю. Очі повністю не відкрилися, але лікар відчував цей погляд всім тілом і ледве втримувався, щоб не здригнутися..

- Навіщо ви зробили це? - Кинув хлопець ледве чутне, але впевнене обвинувачення. Чомусь лікар зрозумів, про що йдеться, не зрозуміти було б важко. Він підійшов ближче, присів на ліжко, намагаючись розвіяти попередні враження. Перед ним лежав підліток, який розгубився і наробив помилок у своєму житті!

- Бо ми не маємо права відмовлятися від дорогоцінного дару життя... Відмовлятись від нього - це надто поспішне рішення. - Промовив лікар, перевіряючи крапельниці. Почулося неприязне тяжке зітхання.

- Коли ви вийдете... я усе одно все повисмикую. - Проказав хлопець, відвернувшись від лікаря. Лікар дивився на цю виснажену істоту, намагаючись зрозуміти, як достукатися до серця хлопця.

- Я розумію, можливо, тобі було нелегко, але завжди є щось, у що ми можемо вірити... - Лікар не зміг закінчити, бо злість і ненависть дала хлопцю нові сили, він повернувся і промовив твердим голосом.

- У що? У що мені вірити? Може, у батька, який відмовився від мене кілька років тому, чи у біль в серці похованої матері? А може у «друзів», які довели мене до цього стану та зробили, з мене злодія? А може, мені вірити у своє здоров'я, якого я вже ніколи не матиму чи у . добросердечність людей навколо мене... Облиште, люди думають завжди тільки про себе... В мене нема дому, нема нічого дайте загубити вже те, що залишилося, і без докорів сумління. Від мене вже стільки разів відмовлялися, що ще один раз я якось переживу... Сили закінчилися, хлопець впав, на подушку і більше нічого не казав. Лікар замислився.

- Ти, хлопче, надто поспішаєш... Я хотів сказати, що вірити можна у майбутнє, в те, що все ще може змінитися... Друже, ти коли-небудь звертався до Бога? Якщо ні, то в останній раз поглянь у минуле і побачиш, що Він не раз звертався, до тебе.... І навіть зараз, коли ти не бачиш нічого, крім своєї образи, Він дав тобі друга... Поміркуй над цим, бо відмовлятись від тебе я не збираюся. - Твердо проказав лікар і вийшов.

Хлопець злився, але з ним ще ніколи так не розмовляли, і тому думки повернулися в минуле. Його рука потягнулася до голки крапельниці, але щось її зупинило. Лікар мав рацію. Колись давно, ще після смерті матері, коли батько остаточно втік від своїх обов'язків, він запропонував сину навчання у пансіонаті, але обурений хлопець втік звідти і вибрав вулицю та наркотики. Невже то Бог тоді говорив до нього, попереджував? Так чи ні - він сам тоді зробив свій вибір, і зараз теж вибір залежить тільки від нього... Треба вірити... Раптом у його серці спалахнула надія...