uElite Design

Коли Мойсей перебував на горі, йому було дано повеління: «І нехай збудують Мені Святиню, — і перебуватиму серед них»: він також отримав детальні вказівки щодо побудови скинії.

Бог обдарував надзвичайною майстерністю і мудрістю людей, обраних для будівництва священ¬ної споруди. Сам Бог дав Мойсееві план будівлі з точним зазначенням розмірів і форм, а також який слід використовувати матеріал для виготовлення всіх частин споруди. Святиня, збудована людськими руками, була задумана як «образ правдивої... небесної» (Євр. 9:23, 24), — це мініатюрна копія небесного храму, де Христос, великий Первосвященик, після принесення Себе в жертву мав здійснювати служіння для блага грішника. Бог показав Мойсееві на горі Небесне Святилище», звелівши зробити все відповідно до поданого зразка. Мойсей ретельно записав усі вказівки і передав вождям народу.

Святилище було розділене на два відділення чудовою, розкішною завісою, або покривалом, підвішеним на позолочених стовпах; така ж завіса закривала вхід до першого відділення. Ці завіси, як і внутрішнє покриття, що утворювало стелю, були найкрасивішої гами кольорів — голубого, пурпурового і темно-червоного, — які чудово поєднувалися: вкриті візерунками із золотих і срібних ниток, зображали херувимів, ангелів, які мають відношення до служіння в Небесній Святині та є духами служіння для Божого народу на Землі.

Священний намет знаходився на відкритій території, звався двором, і був відгороджений завісами, або ширмами вісону, прикріпленими до мідних стовпів. Вхід до подвір'я був зі сходу, і закривався завісами з коштовної матерії мистецької роботи, хоч і не настільки розкішними, як завіси Святині. Завіси подвір'я були майже наполовину нижчі за стіни скинії, тому ззовні її було добре видно. На подвір'ї біля входу стояв мідний жертівник всепалення. На ньому спалювалися всі жертви, що приносилися Господеві; роги жертівника кропилися викупною кров'ю. Між жертівником і входом до скинії стояла мідна умивальниця, виготовлена із дзеркал, добровільно пожертвуваних ізраїльськими жінками. Тут священики повинні були обмивати руки і ноги щоразу, коли входили до Святині або наближалися до жертівника, щоб здійснити всепалення Господеві.

У першому відділенні, або у Святому, знаходився стіл для показного хліба, семисвічник і жертівник кадіння. Стіл для показного хліба стояв з північної сторони. І стіл, і вінець, що його прикрашав, були вкриті чистим золотом. Щосуботи на цьому столі священики клали дванадцять свіжоспечених хлібів — по дві купи і скроплювали їх ладаном. Хліб, який забирали, вважався святим; його могли їсти тільки священики. З південного боку знаходився свічник із сімома лампадами. Його галузки, прикрашені золотими квітами витонченої роботи, нагадували лілії. Весь свічник був зроблений із суцільного зливка золота. Оскільки в скинії не було вікон, свічник ніколи не гасили, і вони вдень та вночі освітлювали приміщення. Перед завісою, яка відокремлювала Святе від Святого святих — місця безпосередньої Божої присутності — стояв золотий кадильний жертівник. На ньому вранці та ввечері священик кадив фіміам; роги жертівника мазали кров'ю жертви за гріх, а у великий день викуплення його кропили кров'ю. Вогонь на цьому жертівнику був запалений Самим Богом, і його свято оберігали. Удень і вночі по всій Святині та навколо неї поширювалися пахоші святого фіміаму.

За внутрішньою завісою знаходилося Святе святих — місце про-образного служіння примирення і заступництва; ця своєрідна ланка єднала небо і землю. У цьому відділенні стояв ковчег, зроблений з акації, ззовні та зсередини вкритий золотом, обрамлений угорі золотим вінцем. Ковчег був місцем збереження кам'яних таблиць, на яких Сам Бог написав Десять Заповідей. Тому він називався ковчегом Божого свідчення, або ковчегом Завіту: Десять Заповідей були основою Заповіту, укладеного між Богом та Ізраїлем.

Віко священного ковчега називалося престолом благодаті. Воно і також було зроблене із суцільного зливка золота, над яким з обох боків здіймалися два золотих херувими. Одне крило кожного херувима було піднесено догори, а інше, на і знак пошани і смирення, прикривало тіло (Єзен.1:11). Поза херувимів — обличчя звернені одне до одного, а погляди з благоговінням спрямовані вниз, на ковчег, — символізувала шанобливе ставлення небожителів до Божого Закону та їхнє зацікавлення у здійсненні Плану спасіння.

Над престолом благодаті знаходилася Шекіна — знак Божественної присутності; поміж двома херувимами Бог оголошував Свою волю. Іноді Божественні слова передавав первосвященикові голос із хмари. Часом світло зливалося на ангела, що стояв праворуч, і це означало схвалення або прийняття; якщо ж тінь або хмара вкривала херувима, що стояв ліворуч, то це означало несхвалення або відкинення.

Божий Закон, що зберігався в ковчезі, був великим мірилом праведності та суду. Цей Закон оголошував смерть тому, хто його порушував, але над Законом знаходився престол благодаті, над яким відкривалася Божа присутність; завдяки примиренню грішник, що розкаявся, отримував прощення. Так у служінні Христа задля нашого викуплення, символічно представленому служінням у святині, «милість та істина спіткалися, справедливість та мир поцілувалися» (Псал. 85:11).

Людська мова не здатна змалювати ту славну картину, яка відкривалася всередині святині: облицьовані золотом стіни відбивали світло золотого свічника, різнокольорові, розкішні завіси із сяючими на них зображеннями ангелів, стіл і жертівник кадіння також виблискували золотом; за другою завісою був священний ковчег із таємничими херувимами, а над ним — свята Шекіна, видима слава присутності Єгови, — усе це було лише слабким відображенням слави Божого храму на небесах, великого центру Божої діяльності з метою спасіння людини.

Найважливішою частиною щоденного служіння було жертвоприношення, що здійснювалося за окремих людей. Грішник, який каявся, приводив тварину до воріт скинії й, поклавши руку на голову жертви, визнавав свої гріхи, тим самим символічно перекладаючи їх із себе на невинну жертву. Потім він власноручно вбивав тварину, а священик заносив кров до Святого і кропив нею перед завісою, за якою стояв ковчег із Законом, порушеним грішником. Церемонія символізувала перенесення гріха за допомогою крові до Святині. У деяких випадках кров не заносилася до Святого, але м'ясо жертви повинен був з'їсти священик, як звелів Мойсей Аароновим синам, кажучи: «Бог дав її вам, щоб зняти гріхи з громади» (Левит. 10:17). Обидві ці церемонії символізували перенесення гріха з розкаяного грішника до Святині.

Ось таке служіння здійснювалося день у день протягом року. Таким чином, гріхи Ізраїлю, перенесені до святині, занечищували її, тому була потреба в особливому служінні очищення від гріхів. Бог звелів, щоб служіння очищення здійснювалося в кожному зі священних відділень, а також для жертівника, щоб «очистити його та освятити його від нечистоти Ізраїлевих синів» (Левит 16:19).

Раз на рік великого дня примирення первосвященик заходив до Святого святих для очищення Святині. Здійсненням цього ритуалу закінчувалося річне служіння.

У день примирення до воріт скинії приводили двох молодих козлів і кидали щодо них жереб: «Один жеребок для Господа і один жеребок для відпущення». Козла, на якого випадав перший жереб, заколювали як жертву за гріх, принесену за народ. Священик повинен був занести його кров за завісу та покропити нею престол благодаті. «І очистить він Святиню від нечистоти Ізраїлевих синів, від їхніх переступів та усіх гріхів їхніх. Те ж саме він зробить зі Скинією Заповіту, що знаходиться з ними серед їхньої нечистоти».

«І покладе Аарон обидві руки свої на голову живого козла, і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів, усі їхні провини та усі їхні гріхи, і покладе їх на голову козла, та й випустить його через призначеного чоловіка в пустиню. І понесе той козел на собі усі їхні гріхи в землю безлюдну...». Тільки після того, як козел був висланий геть, народ міг вважати, що звільнився від тягаря гріхів. Доки здійснювалося служіння примирення, кожна людина повинна була упокоряти свою душу. Усі справи відкладалися, і весь ізраїльський народ проводив цей день в урочистому чеканні, упокорюючись перед Богом у молитві, пості й глибокому дослідженні серця.

За допомогою річного служіння народ навчався важливих істин примирення. Під час жертв за гріх, що приносилися протягом року, тварина займала місце грішника, однак кров жертви не могла здійснити повного примирення за гріх. Вона була лише засобом, за допомогою якого гріх переносився до Святині. Приносячи кров, грішник визнавав авторитет Закону, каявся у провинах за порушення Закону та виявляв свою віру в Того, Котрий мав узяти на Себе гріхи світу; однак це не звільняло його повністю від осудження Закону. У день примирення первосвященик, приносячи жертву за всю громаду, заходив до Святого святих з кров'ю і кропив нею престол благодаті, під яким знаходилися таблиці Закону. Так задовольнялися вимоги Закону, який вимагав життя грішника. Потім священик, як посередник, брав на себе гріхи і, залишаючи Святиню, виносив тягар вини усього Ізраїлю. Біля дверей скинії він покладав руки на голову козла відпущення та визнавав над ним «усі гріхи Ізраїлевих синів, всі їхні провини та усі їхні гріхи», перекладаючи їх на голову козла. А оскільки козла, який ніс на собі гріхи, відсилали геть, то вважалося, що народ звільнявся від цих гріхів назавжди. Таким було служіння, яке являло собою «образ і тінь небесного» (Євр.8:5). Як уже згадувалося, Мойсей будував земну Святиню за зразком, показаним йому на горі. Це був «образ для часу теперішнього, коли приносяться дари та жертви». Ті два священних відділення були «образами небесного». Христос, — наш Великий Первосвященик, — «Священнослужитель святилища й правдивої скинії, яку збудував Господь, а не людина» (Євр.9:9,23; 8:2).

Жодна земна споруда не може передати грандіозність і славу небесного храму — місця перебування Царя царів, де «тисячі тисяч служать Йому і десятки тисяч стоять перед Ним» (Дан. 7:10), — храму, сповненого славою вічного престолу, де серафими, — його сяючі вартові, — благоговійно ховають свої обличчя. Проте важливі істини про Небесну Святиню і величну роботу, що здійснюється в ній задля викуплення людини, викладені за допомогою земної Святині та здійснюваного у ній служіння.

Після вознесіння Спаситель мав розпочати Своє служіння як наш Первосвященик. Апостол Павло писав: «Бо Христос увійшов не в рукотворну Святиню, що була на зразок, але в саме небо, щоб з'явитися тепер перед Божим лицем за нас» (Євр.9:24). Подібно до того, як служіння Христа поділялося на дві великі частини, кожна з яких охоплювала певний період часу і відігравала важливу роль у служінні Небесної Святині, так і прообразне служіння складалося з двох частин — щоденного та річного, які здійснювалися в різних відділеннях Святині.

Як Христос після вознесіння став перед Божим обличчям, принісши Свою кров за грішників, котрі каються, так і священик під час щоденного служіння кропив кров'ю жертівної тварини у Святому, заступаючись за грішника.

Хоча кров Христа і звільняла розкаяного грішника від осудження Закону, проте не знищувала гріх: він залишатиметься в небесних книгах у Святилищі до остаточного примирення. Так і в прообразному служінні кров жертви за гріх знімала гріх із того, хто каявся, але цей гріх залишався у святині до дня примирення.

Великого дня відплати мертві будуть суджені, «як записано є книгах, згідно із вчинками їхніми» (Відкр.20:12). Потім, завдяки заслугам викупної крові Христа, гріхи всіх грішників, котрі щиро розкаялися, будуть викреслені з небесних книг. Таким чином Святиня очиститься, тобто звільниться від записів гріхів. У прообразному служінні ця велика робота примирення, або знищення гріхів, представлена служінням у день примирення, тобто очищенням земної Святині, коли кров'ю жертви усувалися гріхи, що занечищували Святиню.

Як при остаточному примиренні гріхи щиро розкаяних людей будуть викреслені з небесних книг (про них більше не буде згадано і вони не прийдуть на пам'ять), так і в прообразному служінні їх відправляли з козлом відпущення до пустелі, назавжди звільняючи від них народ.

Оскільки сатана є ініціатором гріха, безпосереднім підбурювачем до всіляких гріхів, які стали причиною смерті Божого Сина, то справедливість вимагає, щоб він урешті-решт зазнав покарання. Діяльність Христа задля викуплення людей та очищення Всесвіту від гріха закінчиться усуненням гріха з Небесної Святині та перекладенням його на сатану, котрий і зазнає остаточного покарання. Так і в прообразному служінні річне служіння завершувалося очищенням Святині та визнанням гріхів над головою козла відпущення.

Таким чином, служіння в скинії, а пізніше у храмі щоденно відкривало людям великі істини, пов'язані зі смертю і служінням Христа; раз на рік вони подумки переносилися до заключних подій великої боротьби між Христом і сатаною та остаточного очищення Всесвіту від гріха і грішників.