Такі ж погляди, по суті, розвиває автор "Душевника". Він не просто вказує на неподільність душі й тіла ("леч Закон и пророци с апостоли ясне віражають нераздєлимєй бити душі от плоти"), а на її смерть після тілесної смерті людини: "исход душі человіческая зове Писмо Святоє умрениє[м]". Анонім постійно підкреслює, що душа, як і тіло, також бере участь у всіх земних вчинках людини. Адже "...душа без плоти ничтож[е] сотворити не може, но єгда с плотию жива єст, тогда творит все - люб злое, люб доброє". При цьому духовна і тілесна смерть людини аж ніяк не означає абсолютної конечності буття душі, бо буде Друге пришестя Господа і суд над душею і тілом померлого. "А єгда помрут, то юж умершими спят, в гробєх лежат, в прах ся обращают... дня суднаго ожидают. А єгда бог пришле час от гробов въстанут, тіи души вкупє с плоттю очутятся от гроба, на глас сина божия оживут". І врятується не всяка душа, а лише гідної людини, яка "бога всхваляє", слухає Творця: "А бог ю сохраняєт и увеселяє, кто к нему душу подношає". Таким чином, ідея смертності душі має для автора не лише етичну, а, передусім, біблійну мотивацію - тільки Бог може визначити, гідна душа майбутнього спасіння чи ні.
Не складно побачити у цитатах "Душевника" прямі аналогії з творами Зизанія. Однак і сам Зизаній лише продовжив аргументи, що їх до нього висували інші християнські мислителі, починаючи вже з Тертулліана та Орігена. Подібні ідеї на українському ґрунті можна зафіксувати й у XVII ст.; це доводить низка полемічних творів, що вийшли з православного кола для їх спростування ("Книга блаженного Іова Железо"; віршований комплекс, знайдений у бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря; анонімна збірка "Книга о вере", "Екзегезіс" і "Патерікон" Сил)
Так, на думку ільїнців, саме пророчі книги Старого Завіту та Апокаліпсис у Новому Завіті є біблійною основою, котра вказує усім віруючим правильний шлях до Царства Божого. Пройти по ньому може лише "духовно і тілесно чиста людина" - та, що має Божественні печаті: святкування Суботи, вживання лише дозволеної Богом їжі, дотримування Його очищувальних рекомендацій та настанов сімейного життя. У переддень тисячолітнього Царства - Нового Ізраїлю, який вже наближається, Христос, за переконанням ільїнців, відокремить Своїх "дійсних синів" від нечистих, "ошуйних". І кожному християнинові час зробити свій вибір: з ким він.
Досить подібне вчення фіксуємо у в антицерковному русі новоїзраїльців. У своєму напруженому очікуванні Другого пришестя Господа вони навіть відтворювали майбутні апокаліптичні події у своєрідних містеріях. Останні несли у собі палкий етико-повчальний заклик, який мав нагадувати його учасникам і глядачам повсякденну готовність до зустрічі з Христом. Одна з таких містерій під назвою "Нагорна проповідь" змальовує ідеал віруючого, якого хоче побачити Христос у час Свого повернення на землю. Це має бути людина, що над усе любить Бога і відчуває Його у своїй душі. Бо Господь місцем Свого замешкання обрав саме душу людську - храм духовний, а не церковний . Своє земне життя Божа людина повинна присвятити приготуванням себе і навколишнього світу до Другого пришестя. Звісно, Церква, її обряди, атрибути і спосіб церковного життя новоїзраїльцями однозначно заперечувалися. У власному общинному житті вони прагнули втілити засади апостольського братерства. Водночас у своєму євангелізаційному поклику створювали гуртки "практичного богослов'я" для проповіді Божої вістки.
Постійною темою у самотворчості вітчизняних вільнодумців XVIII-XIX ст. була також Субота і старозавітні приписи. До них звертаються у своїй збірці релігійно-етичних оповідань - "Животна книга" духобори. У центрі їхнього вчення - концепція людини як храму Божого. За нею, людина може стати святою, такою, що містить у собі Самого Бога. Її душа Божественна, а розум освячений неземною мудрістю, тому здатний до пізнання вищої істини, розкриття справжнього змісту Біблії. Але "духовний розум" набуває лише та людина, яка вступає у безпосереднє спілкування з Богом, не пошкоджене формальним обрядом і Церквою. Духобори відмовилися від усього, що, на їхню думку, є "зовнішнім", не духовним.
Сповідування позацерковної віри та звернення лише до Біблії властиві і багатьом штундистським течіям. Деякі дослідники при цьому підкреслюють ретельне слідування ними побутових приписів Старого Завіту, котрі вони також не відокремлювали від новозавітних етичних вимог. А це обов'язково підносило питання морального та етосного наслідування Закону, відтак - звернення до Декалогу, життєво-практичних настанов і побутових рекомендацій Біблії. Цікаво, що православна література того часу, критично оцінюючи духоборство і штундизм, як позитив відзначала здоровий спосіб життя нововірців, їхню абсолютну тверезість, прискіпливу увагу до сімейно-шлюбних і міжособових відносин, надзвичайне працелюбство і законослухнянність. Зрозуміло, що такий етико-психологічний портрет був ґрунтований на визначальній - віросповідній основі.
І ще один істотний елемент спостерігаємо у багатьох раціоналістичних течіях: увага до біблійних пророцтв, особливе шанування пророчих книг та Об'явлення, впевненість у сповненні пророцтв і радісне очікування Другого пришестя Господа. Це є свідченням того, що Божа вістка не потребує конфесійних, станових, національних, культурних кордонів, бо заповідана Господом для всіх Його вірних.
Як чимало інших єретичних рухів, ці течії у своїй опозиції до Церкви запозичували деякі ідеї, чужі християнському Символу віри. Однак у своєму неприйнятті самого факту відходу від приписів Біблії, їхнього занедбання історичним християнством вони відновлювали авторитет Слова Божого. І в цьому безперечний внесок раціоналістичних рухів у вітчизняну культуру.
Наявність підготовчого етапу історії засвідчує об'єктивність появи Адвентизму в Україні, поступальний характер його розвитку і закономірність сьогоднішньої присутності в суспільно-культурному житті країни.
3. Зародження і розвиток Церкви АСД в Україні
Історію Адвентизму як окремого протестантського руху в Україні можна поділити на ряд періодів.
Перший обіймає 1876-1886 роки, за яких відбувалось зародження Адвентизму в південних землях тодішньої Російської імперії. Кінець XIX ст. - 1917 рік - відкриття перших церковних осередків, поширення адвентистського руху і закладання організаційних підвалин Церкви. Впродовж третього періоду, у 1917-1928 рр., спостерігаємо процес ідейно-доктринального формування Адвентизму, становлення його церковної структури і створення перших національних союзів. 1929 - 1979 роки позначені правовими утисками Церкви з боку радянського режиму і штучним придушенням її повноцінного функціонування. Звичайно, й у цих складних умовах діяльність Церкви не було припинено. Однак цей, четвертий, період цілком певно можна назвати часом латентного розвитку ЦАСД, спрямованого на збереження її попередніх набутків і адаптацію до існуючої суспільно-політичної ситуації. П'ятий період - 1980-1990 роки - період утворення Всесоюзного центру ЦАСД як складової Всесвітньої організації АСД, налагодження співпраці з її Генеральною конференцією. З 1991 р., внаслідок здобуття Україною державної незалежності, політико-правових і духовних змін в її житті, Церква вступила у черговий період свого розвитку. За нього відбувається становлення нового національного союзу - Української Уніонної Конференції ЦАСД, ефективне поширення Божої вістки через повноцінну участь Церкви у суспільно-культурному житті країни.
Передвісники нового релігійного руху
У багатьох виданнях зазвичай появу адвентистських громад в Україні пов'язують з діяльністю іноземних місіонерів, в першу чергу Людвіга Ріхарда Конраді. Це не зовсім так. До перших проповідників Триангельської вістки в Україні слід віднести Михайла Беліну Чеховського і Теофіла Бабієнка.
Михайло Чеховський (дворянський герб Беліна) народився у 1818 р. в селищі Сецеховіце, неподалік Кракова, з молодих літ готував себе до служіння у Римсько-Католицькій Церкві. 1843 року прийняв священицький сан і був призначений викладачем монастирської школи. Та невдовзі молодий служитель переживає розчарування щодо морального стану Церкви і з ідеєю її реформи вирушає до Риму. Не знайшовши в Апостольській столиці співчуття своїм переживанням, він пробує самотужки втілити бодай часткові нововведення у власному служінні, котрі б відповідали біблійним чеснотам. Це, звичайно, накликало на нього великі неприємності. І в 1850 р. Михайло зрікається духовного сану, а наступного року разом із родиною емігрує - спочатку в Брюссель, потім Лондон і, нарешті, в Канаду. У Монреалі він попервах знайомиться з баптистською громадою, а згодом, під час поїздки до США, - з адвентистами. Під впливом нових друзів та, найбільше, внаслідок ретельного дослідження Біблії Чеховський приймає нову віру, переїздить у Батл Крик і близько сходиться з подружжям Еллен і Джеймсом Уайт. Маючи щирі патріотичні почуття, він постійно думав про повернення в Європу. Це сталося 14 травня 1864 р. - на 10 років раніше приїзду першого адвентистського місіонера Д.Ендрюса, якого Генеральна Конференція АСД офіційно скерувала у Старий світ.
Після організації низки громад в Італії, Швейцарії, Угорщині, Румунії, Михайло мріє про Церкву на Батьківщині. Про ці плани свідчать його тогочасні листи до друзів: "Серйозний голос застереження крокує чудовими Карпатами, дійшовши Польської Галичини..., великого і дуже гарного міста Львова, в якому мешкає чимало щирих душ, готових почути прекрасну звістку про вічне Царство дорогого Спасителя Ісуса Христа". В іншому листі читаємо: "Нині відкриті переді мною двері..., щоб писати і проповідувати моїм землякам в Кракові, Львові та по всій околиці..." . Відомо, що Чеховський, маючи друзів у Західній Україні та Буковині, бував тут і проводив євангелізаційні зібрання. Не випадково, як повідомляє німецький журнал "Zionswachte" від 30 вересня 1911 р., перша група адвентистів у Чернівцях була заснована 1867 року якраз під час релігійних лекцій Михайла Чеховського, які він читав робітникам кахельної фабрики у приміському районі Роша. Громада у рік свого заснування мала 7 членів і 8 відвідувачів Суботньої школи.
Серед піонерів нового руху у Східній Україні найбільш відомий Теофіл Андрійович Бабієнко. До свого навернення він не бував за кордоном, не спілкувався з іноземними місіонерами, не тримав у руках жодних видань, "противних" Церкві. Та й взагалі був клирошанином у православному храмі містечка Тараща Київської губернії. В особі Бабієнка маємо приклад самостійного усвідомлення нової віри - завдяки Слову Божому і силі Святого Духа, тобто ще один доволі типовий в історії народного богошукання факт. Спочатку під час служіння у храмі, потім самотужки вивчаючи Біблію, цей простий чоловік поступово впевнився у тому, що релігія, яку він сповідував, не в усьому погоджена зі Святим Письмом. У 1877 р., згуртувавши навколо себе таких же вільнодумців, Бабієнко остаточно пориває з Православ'ям і засновує "Спільноту братів, які досліджують Слово Боже". Члени спільноти проповідували по навколишніх селах святість Суботи і близький прихід Господа. У 1883 р. Бабієнко звернувся до київського генерал-губернатора за дозволом відкриття невеличкого будинку, де б могли збиратися на суботню молитву всі бажаючі. Результат таких дій був типовим: Теофіла Бабієнка заарештовують "за поширення єресі" і вивозять до Північного Кавказу - у той час місце висилки багатьох інакомислячих.
На засланні Теофіл продовжує вивчати Біблію, дотримуватися Суботи та очікувати Господнього пришестя. Саме на Кавказі він уперше зустрічає адвентиста - німця Конрада Лаубгана. Той часто приходив у гості до німця, в якого працював Бабієнко. Лаубган, випускник теологічного коледжу в Базелі, рукопокладений проповідник, поширював нову вістку серед своїх співвітчизників-колоністів. У 1887 р. Бабієнко разом з п'ятьма висланцями приймає водне хрещення від Лаубгана; невдовзі хрещеними по вірі стають ще вісім осіб, які вже сповідували Суботу. Так Теофілові Бабієнку за допомогою Лаубгана вдається заснувати адвентистські громади з росіян та українців. Спочатку - у Ставропіллі цього ж 1887 року, а згодом - у сусідніх селах Михайлівці та Пелагеєвці.
Серед місцевих помічників Бабієнка відомі Михайло Кузьмин з Олександродара, якого згодом було обрано пресвітером Ставропольської громади, а також брат Букрєєв, вивезений невдовзі разом із родиною до Сибіру; там він трагічно загинув. Бабієнко також пережив нове заслання - у Закавказзя, де продовжував палко звіщати Триангельську вістку серед висланих сюди молокан, баптистів, євангельських християн. Упродовж кількох років понад 200 осіб у Закавказькому регіоні почало визнавати Господню обітницю і дотримуватися Суботи. В 1890 р. у селищі німецьких колоністів Ейгенхеймі, під час першої адвентистської конференції на теренах Росії, Бабієнко був рукопокладений на проповідницьке служіння. Над новим слугою Божим нависла чергова небезпека. Та Бог врятував його: Теофілові, за активного втручання в його долю деяких протестантських церков Англії, вдалося виїхати до Румунії, звідки у 1903 р. він із родиною емігрував до Канади. Такою була доля багатьох вільнодумців у царській Росії.
Початок Адвентизму в Україні
Приблизно цього ж часу - у 80-90-ті рр. XIX ст. - виникають адвентистські громади на Волині. На думку деяких дослідників, сюди також приїжджав Михайло Чеховський, і його місія мала успіх. Вже у 1888 р. у селі Жарнувка, поблизу міста Дубно, виникла перша місцева адвентистська група. Через два роки було засновано громаду під Луцьком. Її очолив Карл Рейвен, який приїхав з Таврійської губернії до місцевих колоністів. Невдовзі два члени цієї громади, працівники столярного цеху Конрад Фендель та Йозеф Щледзінський переїхали з родинами у Лодзь, де 1896 року заснували невеличку громаду "суботників", яку відвідав Генріх Лєбсак. Після його проповідей в Лодзі чимало місцевих католиків приєднались до нової громади. Досить швидко в Східній Польщі був утворений церковний осередок, який мав у Лодзі біблійну школу і невеличку місію, що опікувалася, зокрема, віруючими західних теренів України та Білорусі. Керівниками центру стали Давид Геде та адвентист із Житомира Фрідріх Ремпферт.
Приїхавши 1901 року з австрійських заробітків до рідного Бєльська, працівник парфумерної фабрики Юліан Петер і тут засновує громаду, навернувши в Адвентизм свого сусіда Павла Недобу. З іменем останнього пов'язане утворення громад АСД в багатьох населених пунктах Галичини. 1906 року було зорганізовано Варшавський осередок на чолі із Германом Шмітцом, який також істотно вплинув на поширення Адвентизму в Західній Україні, "рекрутуючи своїх прихильників з місцевих католиків, православних і протестантів" . Найбільш активними проповідниками "адвентусу" в Прикарпатті були Й.Міт, В.Прілвіц, П.Недоба, Е.Енселет, результат діяльності яких - новопосталі у 1906-1912 рр. громади у Старому Бєльську, Скочові, Яворі, Неродині, Віслі та ін.
А до Києва Триангельська вістка дійшла у 1902 р. через Андрія Венцлау, який приїхав сюди зі с. Галенівка, що неподалік Коростишева, і оселився у Святошино. Сам Венцлау прийняв істину ще в 1897 р. від родичів з Росії. А першим місцевим адвентистом став майстер човнів Гранберг, який мешкав на Подолі. В домі Гранберга група адвентистів на чолі з Венцлау проводила свої перші богослужіння. Це була зовсім невеличка громада, у 1903 р. вона налічувала усього лише 6 осіб. Та вже у 1910 р. мала 58 членів. У 1907 р. у Києві був відкритий другий молитовний будинок, 1913 - третій.
Піонерами Адвентизму в Криму були Яків Ресвік і Герхард Перк, які також прийшли до Божої Істини різними шляхами. Ресвік ознайомився з новим вченням у США, коли у 1880-х рр. гостював там у родичів. Повернувшись додому, почав писати листи в Олександрівськ (тепер Запоріжжя), де мешкало чимало його знайомих і близьких, а також проповідував у населених пунктах Криму. І Ресвіку вдалося заснувати невеличкі групи "сповідників Суботи" у Саках та Япончі.
Герхард Перк був вихідцем з німецьких поселенців-менонітів, а про Адвентизм дізнався під час читання релігійної літератури, яку отримували з-за кордону його сусіди. Якось у 1882 р. меноніт з Візенфельда (під Павлодаром), показав Герхарду трактат під назвою "Вістка третього ангела". Книжка зацікавила юнака, і він написав у видавництво з проханням надіслати ще якусь літературу. Так було налагоджено листування Перка з Августом Кунцем, який очолював Відділ зв'язків Генеральної Конференції АСД у Батл Крик. Перк тоді якраз працював книгоношею Британського біблійного товариства в Росії, і у 1886 р. отримав листовне прохання від Людвіга Конраді (скерованого Генеральною Конференцією до Європи) допомогти у поширенні адвентистських видань. Хоч це було дуже небезпечно, Перк погодився стати першим літературним євангелістом Церкви АСД в Росії. Все більше читаючи Біблію і нові твори, які припали Герхардові до серця, він нарешті переконався в необхідності дотримання Четвертої Заповіді і почав, за Біблією, святити Суботу. Коли у 1886 р. Герхард Перк зустрів в Одесі прибулого в Таврійський край з євангелізаційною місією Людвіга Конраді, останній був приємно здивований кількістю "суботників", цілком готових до Хрещення. Хоча про це він і так уже знав, маючи на руках чимало листів від щирих християн з Росії.
Започаткування Адвентизму в Таврійській губернії є особливо знаменним. Адже саме тут - в кримському містечку Бердебуллат (сьогодні селище Привольне) наприкінці червня 1886 р. і було зорганізовано першу громаду АСД, з якою цей протестантський рух пов'язує свій початок в Україні і Росії. Хоча і до цього часу на її теренах існували окремі групи, самотужки чи колективно діяли ранні провісники Христової віри, та саме громаду з Бердебуллат адвентисти вважають своєю першою легітимною общиною. Її створення відбувалось за статутними вимогами Генеральної Конференції АСД, її пастором певний час вважали рукопокладеного проповідника Людвіга Конраді (хоча, можливо, він тут більше ніколи і не був). А першими членами громади стали 19 місцевих мешканців, які прийняли від нього Хрещення. Після проведення першої Вечері Господньої новохрещенці обрали свій керівний осередок і прийняли церковний Статут.
Факт утворення нової громади, що виглядала дуже підозрілою в очах місцевої влади і Православної Церкви, не минувся адвентистам безслідно. Майже одразу ж по Євхаристії Людвіга Конраді і Герхарда Перка було заарештовано за "поширення іудейської релігії" та ув'язнено у Перекопську тюрму. Через 40 діб, завдяки втручанню американського консула в Росії (Людвіг Конраді був громадянином США), в'язнів звільнили, взявши з них підписку про виїзд за межі губернії. По дорозі до Саратова, де проживало чимало переселенців з Німеччини і Голландії, місіонери провели кілька богослужінь в Олександрівську, і 15 вересня 1886 р. заснували тут ще одну громаду, молитовно підготовлену до прийняття істини Яковом Ресвіком.
Як бачимо, Триангельська вістка, а також заклики до повернення Закону Божого і Четвертої Заповіді майже одночасно і цілком незалежно лунали в різних кінцях України, зробивши тут появу нового релігійного руху цілком закономірною.
На шляху до створення Церкви
Жваве поширення Адвентизму в Росії, збільшення регіонів його присутності, прилучення до руху все більшого числа людей потребувало вирішення багатьох організаційних проблем. Настав період церковного будівництва. Початок ХХ ст. в історії вітчизняного Адвентизму позначений цілою низкою регіональних і всеросійських конференцій та з'їздів, на яких керівники нової релігійної спільноти обговорювали питання внутрішнього і зовнішнього життя Церкви, характер і основні напрямки її діяльності. При цьому вони вже могли звертатися до тих взірців, які були випробувані у практиці молодого протестантського руху в інших країнах.
На той час в Європі вже існувала досить розгалужена структура ЦАСД, започаткована у 1884 р., коли у місті Базелі була заснована Швейцарська Конференція, перейменована невдовзі в Європейську Уніонну Конференцію. Офіційним головою останньої був П.Холер, а фактичним керівником Людвіг Конраді. 1889 року за ініціативою останнього відкрито місіонерський центр у Гамбурзі. У 1901 р., через істотне збільшення кількості адвентистів у Європі (за деякими даними, на початку ХХ ст. тут налічувалося 3.600 членів ЦАСД), постала необхідність створити новий церковний осередок. Так розпочала свою діяльність Німецька Уніонна Конференція, що обіймала 13 країн Європи і мала низку місіонерських полів: Голландське, Російське, Австро-Угорське та Балканське.
Російська місія одразу привернула до себе увагу активними темпами кількісного зростання. Так, якщо восени 1890 р. Церква АСД в Росії налічувала 356 членів, то на початку 1900 р. - вже 1037 віруючих, об'єднаних у 28 громад. І це в той час, коли Православна Церква мала в Російській імперії статус державної, а більшість неправославних конфесій перебувала поза законом. Та вже після Указу царя Миколи II "Про зміцнення начал віротерпимості" (від 17 квітня 1905 р.) і Маніфесту "Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на началах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів" (від 17 жовтня 1905 р.), котрі юридично уможливили вихід особи з Православної Церкви та приєднання до іншої конфесії, кількість протестантів в Росії зростає.
Адвентистські ж громади виникають в багатьох містах і населених пунктах і, переважно, у південних регіонах. Особливо - після спеціального циркуляра за № 55327 від 6 листопада 1906 р. голови Міністерства внутрішніх справ Росії Петра Столипіна про надання адвентистам свободи віросповідання. Вже цього року російське братство АСД поповнилося 807 новими членами; до кінця 1906 р. його чисельність сягала 2.282 особи, 1907 р. - 2.500, 1908 р. - 3.077 членів. 1911 року ЦАСД в Росії мала близько 4 тис. вірних, а 13 з 58 служителів Церкви були росіянами та українцями. Спочатку основну кількість новонавернених складали німці-колоністи, котрі мешкали в Україні та на Північному Кавказі. Але з початком Першої світової війни, що принесла тяжкі випробування російським німцям, ситуація поступово змінюється. Так, за деякими даними, у 1912 р. з майже 5.500 адвентистів Росії 64% були колишніми православними, 36% - баптистами і лютеранами . Попри те, що навіть у 20-х рр. керівництво адвентистського руху представляли ще, переважно, вихідці з Німеччини та Прибалтики, національне обличчя місцевих громад все більше відтворювало автохтонний склад країни.
Перспективний регіон вимагав належної підтримки. Всесвітня організація АСД прагнула забезпечити свою нову спільноту духовною літературою, богословською підготовкою молодих кадрів, налагодженням міжцерковних стосунків. Наприкінці ХIХ ст. у Лондоні вже діяло Міжнародне видавництво АСД, а в Гамбурзі - славнозвісне "Трактатне товариство", які готували адвентистську літературу для внутрішніх та євангелізаційних потреб Церкви. Спочатку видання друкували німецькою мовою. Але успіхи Адвентизму в Росії надихнули видавничий комітет "Товариства" на оперативний переклад його продукції російською мовою. В кінці XIX - на початку XX ст. була видана ціла серія російськомовних творів: "Який день ти святкуєш і чому?", "Шлях у Святий Град, вказаний Богом", "Страждання Христа для спасіння людства", "Тисячолітнє Царство" та ін. Про неабиякий попит цієї літератури свідчили схвальні відгуки з різних місць Росії та прохання нових видань. Наведемо хоча б один приклад, який згадує пастор В.Ізінг (на початку ХХ ст. - секретар Російського поля): "Улюблені брати у Господі! Сердечно вітаємо Вас з міста Ялти і звертаємося до Вас з проханням в надії, що Ви його виконаєте. Нас тут невеличкий гурток - 25 осіб. Більшою частиною ми сільські трудівники і маємо мізерні кошти... прочитали Вашу... книжку, в якій вміщено відповіді Святого Письма на дуже важливі питання, там також пояснюються слова Спасителя і пророцтво про дракона зі сьома головами і десятьма рогами. Ми знайшли вашу адресу і просимо надіслати нам ще п'ять примірників цієї книги".
У 1899 р. було налагоджено переклад і передрук видань у Ризі. Та це не могло задовольнити всіх бажаючих: до 1907 р. літературу готували тут переважно латиською й естонською мовами. Тому 1905 р. Гамбурзький видавничий центр починає друкувати російською також уроки Суботньої школи, а через два роки - щомісячник "Маслина". З 1913 р. "Маслину" перейменовано у "Благую весть", а редакцію часопису перенесено до Санкт-Петербурга. Редактором цього російськомовного журналу став Іван Львов - один з найосвіченіших і авторитетніших діячів ЦАСД в Росії, випускник першої адвентистської семінарії, створеної в Європі.
