uElite Design

          Ви увійшли як Гість | Група "Гости", Вітаю Вас Гість | RSS
           Головна | Історія виникнення Церкви Адвентистів сьомого дня | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід
Меню сайту

Міні-чат
200

Наше опитування
Ви ходите в Церкву?
Всього відповідей: 222

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

1. Адвентизм як феномен світового християнства

Назва Церкви Адвентистів Сьомого Дня походить від головних засад її віровчення. Це, передусім, віра у близькість Другого пришестя Ісуса Христа, або адвентус (лат. - пришестя), а також - дотримання Суботи, сьомого дня тижня як Божого дня, присвяченого поклонінню. І перша і друга засади ґрунтовані на священному фундаменті Біблії, відтворюють її ключові моменти. Перший момент - віра у надприродне походження людини та її пожиттєвий зв'язок зі своїм Творцем, що акумульовано у Божому Законі. Другий - впевненість у сповненні Божих обітниць через особливу місію Христа, покликаного втілити Божий план по спасінню людства. Адвентисти сьомого дня (АСД) переконані, що лише вірою в спасаючу місію Ісуса Христа і дотриманням Божого Закону людина здатна виконати Його волю, виявлену в Законі, і з'єднатися з Небесним Отцем. І в цьому вони вбачають свою невід'ємну духовну спільність з усією християнською Церквою, яку залишив Христос на землі до часу Свого повернення.

Як і будь-яка релігійна спільнота, що вірує у Божественність Ісуса Христа, Його викупну місію і Друге пришестя, Церква АСД (ЦАСД) веде свій початок від першої Христової Церкви. Її виникнення адвентисти вважають закономірною історичною подією, передбачуваною в Біблії. У Слові Божому можна прочитати про те, як Вселенською Божою Радою був ухвалений План Спасіння. Цей Божий план засвідчено у приході Спасителя на землю: перший раз - для життя з людьми і смерті за їхні гріхи; другий - щоби дати вічне життя тим, хто прийме Ісуса як свого Спасителя. Це здійсниться, коли Новий Єрусалим зійде на Землю. другий - щоби дати вічне життя тим, хто прийме Ісуса як свого Спасителя. Оновлена Земля буде кращою за ту, що була створена на початку. Отже, вже з біблійних часів наші прабатьки були "адвентистами", тобто тими, хто чекає приходу Сина Божого на землю для здійснення плану Спасіння.

В кожному поколінні діти Божі чекали приходу Месії. Можна лише уявити, з якою радістю Адам слухав пророцтво патріарха Єноха: "Ось іде Господь зі Своїми десятками тисяч святих, щоб суд учинити над усіма..."(Юди 14-15). Це означає, що патріархи звіщали "адвентус". Приходу Христа-Месії чекав вибраний народ, або Церква, що називалась "Ізраїль". Читаючи уважно Писання старозавітних пророків, неодмінно чуємо в їхніх словах останню Триангельську вістку.(Обявл 14;6-12) Тримаючи на руках Малятко-Спасителя, великий натхненник "адвентусу" Симон, який жив на межі Старого і Нового Завітів, або, за сучасною термінологією, на початку нової ери, сказав: "... бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!" (Лука 2:30-32).

Проповіді Ісуса Христа також були адвентистськими, тому охоплювали всіх, хто Його бачив і чув, особливою всепереможною надією: "І побачать вони Сина Людського, Який йтиме на хмарах небесних..." (Матв.24:30, 44). Отримавши силу Духа Святого, Христові апостоли з великою ревністю почали проповідувати цю надію (Об'явл.1:7). Вістка про Друге пришестя Христа була настільки беззаперечною, що перші християни сподівалися побачити Його ще за свого життя, і апостолам доводилось навіть переконувати їх, щоб не "хвилювалися зараз умом... ніби вже настав день Господній" (2Сол.2:2). У будь-яких обставинах ця Вістка завжди була актуальною в християнській Церкві. Коли вона стихала, Господь знову нагадував про неї через Своє Об'явлення (3:11;22:7,12,20): "Я прийду незабаром!"

Надійшла урочиста подія, яка мала знаменувати в 1844 р. початок кінця історії світу, останній час. Але за біблійними пророцтвами на Небі почався суд, або очищення Небесного Святилища (Дан.8:14), що передує Другому приходу Христа. В зв'язку з цим в різних країнах світу Бог спонукав і сьогодні спонукує Своїх вірних посилити адвентистську вістку, щоб у такий спосіб пробудити свідомість людства.

Проповідь актуальної есхатології пройшла довгий і тернистий шлях. До неї звертались віруючі різних церков і релігійних рухів, християнські мислителі і вільнодумці. Були серед них і такі, що замислювалися над причиною відмови християн від Четвертої Заповіді (святкування Суботи). В Західній Церкві ними були єретики раннього і пізнього Середньовіччя - катари, або альбігойці, в Східній Церкві - павликіани, богоміли, стригольники, феодосіяни. Особливої гостроти боротьба за Божу вістку набула у період Реформації і постреформаційних рухів, які знаменували вихід на світову арену Протестантизму. Чимало реформаторів і протестантських діячів, вірних Євангельській Істині, розуміли, що без дотримання її "нерву"? - Божого Закону - годі сподіватися на повноцінне існування самої Христової Церкви, на сповнення нею Господньої волі. Про небезпеку занедбання Божих настанов палко попереджали П'єр Вальдо і Ян Гус, Мартін Лютер і Жан Кальвін, про швидке повернення Господа нагадували хіліасти - учасники гуситських війн і повстань анабаптистів.

Й пізніше, у XVIII ст., серед англійських християн було утворено групу людей, які вважали дотримання Суботи невід'ємним принципом вірності Ісусу. До неї входили, наприклад, придворний лікар Пітер Чемберлен і депутат англійського парламенту Томас Бемфілд. А із 43 віруючих, які підписалися під рішенням про створення громади християн сьомого дня у Піннер Холлі в Лондоні у 1676 р., було 27 жінок. Проповіді "суботників" мали неабиякий вплив на англікан, кальвіністів, пуритан, баптистів, в середовищі яких почали утворюватися нові групи прихильників Суботи. Вони терпіли утиски не лише з боку світських, а й церковних влад. І такою була доля багатьох християнських вільнодумців в усій Європі.

Переслідували і тих християн, які висловлювали сумніви стосовно окремих догматів, встановлених у Західній і Східній Церквах впродовж тривалого періоду оцерковлення та формалізації духовного життя. Так, гуманісти епохи Відродження (католики Гійом Бюде, Марсіліо Фічіно, Франсуа Рабле, протестанти Бонавентура Деперьє та Етьєн Доле) і Реформації (Фауст і Лелій Социни, Георгій Бландрата, Франциск Станкаро) розгорнули дискусію про смертність душі, поставивши її на рівень серйозної богословської проблеми. Вона мала неабияке значення для з'ясування чинності посмертної винагороди до Другого пришестя Господа та Його суду. У XVII-XIX ст. цю дискусію продовжило чимало просвітителів Західної і Східної Європи. Внаслідок жорстоких переслідувань інакомислячих, багато з них змушені були емігрувати у Північну Америку.

З новою силою адвентистська вістка зазвучала у новітній час. Її знову проголошували люди, що належали до різних християнських конфесій, але всіх їх Бог однаково спонукав публічно нагадувати про наближення Господнього Дня. Так, на початку XIX ст. проповідь "адвентусу" пролунала на Середньому Сході, її автором був служитель Єпископальної Церкви Джозеф Вольф. На Британських островах цю вістку проголошували відомий проповідник Англіканської Церкви Едвард Ірвінг і понад 500 його однодумців. А священик Римсько-Католицької Церкви Мануель де Лакунца невтомно нагадував про Друге пришестя Христа в Південній Америці.

Та найбільш активним був у своїй діяльності баптистський проповідник Вільям Міллер (1782-1842) - колишній фермер зі штату Нью-Йорк, який закликав кожну людину ще раз вдуматися у знаменні слова: "...Я знову прийду і заберу вас до Себе..." (Йоан.14:3). Виходячи зі свого розуміння біблійного пророцтва, Міллер передбачав, що Друге пришестя Христа відбудеться 22 жовтня 1844 р. Коли ж вказаного дня Христос не повернувся (цей день адвентисти називають "Великим розчаруванням"), багато прихильників Міллера продовжили ретельне вивчення Святого Письма. Попри пережите розчарування, щирі християни не полишали віри у Господню обітницю. Виходячи з незаперечних свідчень біблійних пророків та Триангельської вістки (Об'яв.14:6-12), що так промовисто висловлена в усьому Слові Божому, особливо в Об'явленні Ісуса Христа апостолу Йоанові, ці віруючі зрозуміли - передбачення Міллера торкались не кінця світу, а початку Божого Суду на Небі, який завершиться Другим пришестям Христа. Їхні погляди на Біблію підтримало чимало авторитетних християнських діячів в різних країнах світу. Так, доктрину про "Небесне святилище" (Євр.8:1-5) пропагували Х.Едсон, О.Кроужер, Ф.Хан, а на додержанні Четвертої Заповіді - "Пам'ятай день суботній, щоб святити його!" (Вих.20:8) - знову і знову наполягали Дж.Кук, Т.Пребл, Й.Бейтс, подружжя Джеймс та Еллен Уайт.

Коли Уїльям Міллер розпочав свої проповіді, йому повірило близько 100 тис. американців, однак багато з них у далекі 40-і рр. XIX ст. зрадили свої сподівання. А чимало віруючих об'єдналося навколо Йосифа Бейтса та Еллен Уайт. Вони організували молитовні зібрання, під час яких вивчали Біблію, поступово зміцнюючи віру. З цієї групи осіб невдовзі і було створено нову християнську спільноту. Всесвітня Церква Адвентистів Сьомого Дня, таким чином, є доктринальним спадкоємцем міжконфесійного міллерівського руху, започаткованого 1830 р. у Сполучених Штатах Америки. Прийняття ж назви - адвентисти сьомого дня - відбулося ними у 1860 р., а датою офіційного заснування своєї Церкви вони вважають 1863 рік. На той час кількість прихильників молодого протестантського руху становила 3,5 тис. членів, що були об'єднані у 125 громад.

У тому ж 1863 р. на конференції в місті Батл Крик, штат Мічиган, прийнято Символ віри та Статут Церкви із 9-ти статей й зорганізовано Генеральну Конференцію АСД. Остання відтоді й понині є керівним і координаційним центром світового руху адвентистів сьомого дня. З 1870 р. зусиллями Генеральної Конференції розпочато діяльність перших місій в Європі. У 1885-1887 рр. утворено адвентистські місії в Австралії, Азії, Африці, а 1866 року відкрито перший Інститут з проблем здоров'я. У 1874 р. Церквою засновано Коледж Батл Крик, а у 1876 р. - Інститут реформи здоров'я, відомий сьогодні як Санаторій Батл Крик. Адвентистський Медичний центр Університету Лома Лінда став одним з провідних закладів, в якому здійснюють операції з пересадки серця. У 1849 р. побачив світ перший номер вісника "Істина для теперішнього часу", а з 1850 р. й понині регулярно виходить часопис Генеральної Конференції "Adventist Review" ("Адвентистський огляд"); 1882 року вийшла перша адвентистська книга, розрахована на масового читача, - "Роздуми над книгами Даниїла та Відкриття". У 1878 р. утворено Міжнародний союз суботніх шкіл, через два роки - Міжнародний молодіжний союз АСД. З 1909 р. під керівництвом Генеральної конференції діє Міжнародна програма домашнього навчання. 1950 рік був початком телевізійного служіння ЦАСД, а 1956-й - всесвітньої Адвентистської служби допомоги і розвитку (АДРА), що здійснює широкомасштабну філантропічну діяльність в різних частинах земної кулі. 1971 р. засновано радіо- і телецентр АСД у Каліфорнії, у 1985 р. - служіння адвентистських капеланів. Адвентисти сьомого дня мають централізовану систему освіти, що у 2002 р. налічувала 5612 шкіл, 87 вищих навчальних закладів, потужну мережу медичних установ (655 лікарень, клінік, медико-профілактичних і оздоровчих закладів), 35 фабрик здорового харчування. Церква відома також своєю просвітницькою діяльністю; щороку 56 церковних видавництв АСД, розташованих у різних країнах, друкують релігійну та науково-освітню літературу.

Найвидатнішим діячем члени Церкви вважають Еллен Уайт, яка ще в юному віці брала участь у міллерівському русі, а пізніше діяла в якості проповідниці та письменниці. Адвентисти і раніше і тепер розглядають її як особу, праця якої була особливим чином керована Богом. Через Свою вісницю Бог спрямовував загальну течію богословської думки, оберігаючи її від помилкових поглядів і людських доповнень. Завдяки цьому в Церкві Адвентистів Сьомого Дня склалась струнка доктринальна система, ґрунтована на біблійних засадах, а тому Церква позбавлена внутрішніх ідейних суперечностей та єретичних учень, властивих багатьом іншим релігіям і християнських течіям. Вивчаючи Біблію та втілення її святих ідей в історії всесвітньої Христової Церкви, Еллен Уайт під впливом Святого Духа побачила, якою мірою чисте Євангельське вчення потребує захисту від популярних світських перекручень, псевдовчень і релігійного фанатизму. Не будучи офіційним керівником Церкви, вона завжди залишалась її ідейним натхненником.

Вподовж свого сімдесятилітнього служіння Христовій Церкві Еллен Уайт написала 45 об'ємних теологічних досліджень з Біблії та різних аспектів духовного і суспільного життя. Головною темою літературної і проповідницької діяльності Уайт була її віра у викупну жертву Христа. Про це вона переконливо розповіла у книгах, відомих сьогодні усьому світові, - "Наочні уроки Христа", "Дорога до Христа", "Нагорна проповідь", "Патріархи і пророки", "Пророки і царі", "Дії апостолів", "Велика боротьба" та ін. Водночас із Біблією праці Уайт передають волю Божу усім людям, адже звертають увагу на ті дорогоцінні біблійні істини, котрі для багатьох християн залишились непомітними, маловідомими чи незрозумілими. Еллен не вбачала свої праці джерелом якогось "нового світла", а лише нагадуванням про Божу Істину - "меншим світом", що веде до великого - Біблії, яка пробуджує свідомість людей в їхніх пошуках правди. Маючи Божественний дар Духа Пророцтва, вона пояснювала основні моменти, пов'язані з останніми подіями земної історії, що описані в Біблії.

Еллен Уайт допомогла визначити не тільки теологічні засади Церкви АСД, а й розробити її прихильниками гармонійний християнський світогляд, заснований на цілісному (голістичному) підході до життя. Відповідно до нього, духовний розвиток особи є невіддільним від її розумового, емоційного і фізичного здоров'я. А особисті стосунки з Богом розглядаються такими, що тісно пов'язані з усіма аспектами буття людини - її внутрішнім світом, ідейними переконаннями, духовною і тілесною чистотою, її прагненнями і мріями, а також сімейним, громадським і суспільним життям. Тому робота у царині медицини, освіти, філантропії визнана адвентистами сьомого дня таким же важливим свідченням про Христа, як і участь у богослужінні,проповідь служіння Богові та дотримування Його Закону. А буденна церковна і позацерковна практика пересічного віруючого розглядаються в Адвентизмі не менш гідними, ніж праця пастора чи іншого духовного служителя. Внаслідок цього історія Адвентизму позначена внеском у розвиток протестантської думки, духовної освіти, педагогіки, науки, медицини.

Сьогодні Адвентизм Сьомого Дня - це потужний релігійний рух всесвітнього масштабу, який має свої церкви у 220 з 236 країн, визнаних Організацією Об'єднаних Націй. За даними 2002 р., у світі налічується понад 12 млн. членів Церкви, що розмовляють 717 мовами і тисячею діалектів. Національно-культурний склад Адвентизму відображає глобальний характер його місії. Окрім європейців, канадців та американців, 23% членів ЦАСД сьогодні африканці, 30% - іспаномовні мешканці планети, 14% - жителі Східної Азії, 11% - Ближнього Сходу.

Щороку до цієї християнської спільноти приєднується майже півтора мільйона нових членів. Хоча перша адвентистська громада виникла у США, вже наприкінці ХХ ст. кожнийі дев'ятьий із десяти членів ЦАСД мешкавли за межами Північної Америки. Церква привертає увагу невіруючих людей та віруючих інших релігій незмінністю своєї проповіді про апокаліптичне Послання (Об'явл.14:6-7), дотриманням біблійних засад - доктрин про Трійцю, Божественність Ісуса та спасіння лише через Його заслуги, а також вченням про святість усіх Божих Заповідей, у тому числі найбільш занедбаної Четвертої Заповіді. Приваблює багатьох і здоровий спосіб життя адвентистів, їхнє піклування про духовне і фізичне здоров'я своїх співвітчизників, всезростаюча благодійницька та освітня діяльність.

ЦАСД має доволі розгалужену структуру, що постійно вдосконалюється відповідно до розширення її ареалу. В ній утворено 12 світових центрів - відділень Генеральної Конференції-дивізіонів, які поділяються на регіональні поля - уніони, конференції, місії. Серйозну перспективу має Церква АСД в колишніх соціалістичних країнах. Так, нещодавно вона відсвяткувала свій 100-річний ювілей в Румунії. Тут кількість членів Церкви сягає 70 тис. осіб, а її історія тісно пов'язана з діяльністю адвентистів України. З України прийшла Триангельська вістка до Польщі, де сьогодні діє адвентистське братство, що налічує 5,5 тис. членів. Майже 600 громад і 56 тис. адвентистів в Російській Федерації. Остання входить до складу Євро-Азійського дивізіону, має 10 регіональних конференцій, на теренах яких працюють духовна академія, два вищих навчальних заклади, низка семінарій і загальноосвітніх шкіл, заснованих адвентистами. Та найбільшою в Євро-Азійському дивізіоні є Церква АСД України, котра відсвяткувала вже свій 115-річний ювілей. Поряд з іншими братствами Східної і Західної Європи, вона є частиною великої всесвітньої християнської родини.
А що ми знаємо про Церкву Адвентистів Сьомого Дня в Україні? Чи є вона елементом вітчизняної історії? Якими є духовне життя і релігійні переконання її прихильників? І яку роль відіграє ця протестантська спільнота в сучасній Україні?

2. Суспільно-культурні передумови Адвентизму у вітчизняній історії

Більш як 1000 років тому християнські місіонери з Візантії, а потім і Рима прийшли в Київську Русь, щоб навернути наших прабатьків від язичництва до Христової віри. У XVI-XVII ст. Господь знову покликав на слов'янську ниву своїх місіонерів - протестантських проповідників, які знайшли в українських землях сприятливий ґрунт для сіяння Божої Істини та чимало однодумців з місцевого населення, котрі сповідували ідеї, у багатьох елементах близькі сучасному Адвентизму. Немає сумніву: ранні вісники були послані Самим Богом, і Господь із вдячністю прийняв працю тих, хто працював на Його ниві протягом цих століть.

В кінці XIX ст., внаслідок нового світового пробудження в християнстві, розпочатого проповідями Уїльяма Міллера, адвентова вістка вже у повний голос залунала в українських землях. Люди різних конфесій знайшли в ній те, що повернуло їх до Заповідей Божих, зміцнило віру у сповнення обітниць Приходу Творця.

Відомо - жодна релігія не виникає одразу в готовому вигляді й у своєму розвитку передбачає якийсь початковий етап, за якого закладаються її духовні підвалини та ідейний фундамент. Цей етап може тривати досить довго. Історія релігійних процесів в Україні доводить - передумови виникнення Адвентизму тут також існували здавна, головно в церковно-опозиційних ученнях і єретичних* рухах, що характерно і для інших регіонів Європи. Це засвідчує не лише загальність, а й конкретність в еволюції тієї чи іншої конфесії, відтак - не лише універсальне, а й національні коріння Адвентизму. В Україні його "духовні прориви" можна побачити в проповідях окремих єретиків, позацерковних спільнот і течій, речників Православної Церкви, особливо ж після розвитку тут реформаційних учень і створення ранніх протестантських осередків. Причому, цей попередній етап мав кілька хвиль.

У XV-XVII ст. відбувалося, по суті, закладання духовних підвалин протестантизму(виділено Любащенко В І) в Україні, спричинене, з одного боку, загальноєвропейським ренесансним процесом і Реформацією, їхніми відчутними проявами у вітчизняній культурі. А підготували ці впливи західно- і східноєвропейські раціоналістично-єретичні рухи. З іншого боку, ціла низка опозиційних течій, що набули розвитку у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій, виступили в національній історії й цілком оригінальними. Вони мали вітчизняне коріння, спирались на автохтонну культуру, доводячи цим наявність у ній глибоких передумов духовної реформи.

Відомий факт перебування XIII-XIV ст. у Чехії та Південній Польщі громад катарів. XIV-XV ст. у прикордонних з Україною землях діяли флагеланти (бичувальники). Польський хроніст Андрій Венґерський пише про вальденсів у Чехії, Моравії, Польщі, згадуючи про існування у 1330 р. колонії прихильників цього євангельського руху у передмісті Кракова. 1506 року у Львові інквізиція здійснює аутодафе над трьома єретиками з Чехії, котрі проповідували ідеї, близькі радикальним передреформаційним течіям . Заперечуючи сакральне значення церковного інституту, окремі засади християнської ортодоксії, систему зовнішньої обрядовості і, водночас, стверджуючи гідність людини, її можливості у пізнанні Божої Істини, єресі розхитували підвалини офіційної Церкви, виступаючи провідниками нових ідей. Чимало з цих опозиційних течій наполягало на поверненні до Закону Божого, а відтак - актуальності Старого Завіту, несправедливо занедбаного Церквою. Вони насмілювалися поставити під сумнів й усталені догмати, яким не знаходили підтверджень у Біблії. Своїми палкими проповідями єретики нагадували про близький прихід Господа і неминучість покарання тих, хто спотворив Його вчення.

Особливу роль серед єресей, які мали вплив на Україну вже з XIII-XIV ст., відіграв рух богомілів, з якого вийшли катари (альбігойці) й патарени, що їх об'єднував дуалістичний світогляд. На думку деяких авторів, у богомільстві слід шукати зародки руху стригольників і "зжидовілих" . При цьому важливо підкреслити: богомільство виступило як оформлена ідейна та організаційна опозиція Православній Церкві. Його прибічники відмовились від багатьох віросповідно-культових канонів Православ'я, відвідування храмів, дотримання церковних свят; визнавали лише молитву Господню і деякі пости. Натомість рух приваблював багатьох, навіть представників нижчого кліру, своїм етичним змістом, проповіддю духовного аскетизму, що відповідало настроям незадоволення соціальною дійсністю та Церквою. Вчення богомілів ґрунтоване на ідеї абсолютної протилежності світових начал (добра і зла), яку вони переносили не тільки на видимий, а й невидимий (духовний) світ. У їх постійній боротьбі вбачали продовження подій, описаних у Старому Завіті, з якого особливо шанували Псалтир і пророчі книги як свідчення обов'язковості перемоги доброго світу над злим. Вважаючи себе представниками першого, відкидали все, що є продуктом злого начала; невизнання Церкви та її атрибутів виступало логічним висновком цієї біблійно-етичної аскези. Чистота євангельської віри для богомілів означала, по суті, подвижницьке, гідне своєї належності до світу добра існування. В цьому закладались основи нових світоглядних понять (заперечення зовнішнього авторитету, пошук духовної автономії) та ідеалу активної особи, здатної до етичного вдосконалення, подвижництва і самостійного служіння Господові.

Попри свою опозицію, богомільство виступило елементом православної культури, що зумовило його успіх саме у візантійсько-християнському ареалі та певний відгук в українській усній і писемній творчості. Зародженню реформаційних процесів в Україні значною мірою сприяв й типологічно близький богомільству рух "зжидовілих", більш відомий як новгородсько-московська єресь. Виникнення останньої зазвичай відносять до кінця ХV ст., коли вона набуває поширення в Росії та відкіля її ідейна система дійшла до нас у розгорнутому вигляді. Однак ранні вільнодумні погляди, близькі вченню "зжидовілих", зафіксовано вже в середині ХV ст. в інтелектуальному середовищі, що тоді сформувалося у Києві. Йдеться про науковий гурток, який складався з представників місцевої освіченої еліти, вчених євреїв і караїмів, котрі для потреб українського загалу перекладали давньоруською мовою філософську і науково-природничу літературу арабо-єврейського і західноєвропейського походження. У цьому знайшли свій вираз паростки гуманістичного мислення, ренесансні віяння, поступова переорієнтація частини тогочасної української еліти на систему нових культурних координат. У світоглядному аспекті науково-перекладацька діяльність київських книжників мала явно вільнодумне спрямування.

Київський гурток співпрацював з місцевою рабинською громадою, членом якої був астролог Михайла Олельковича, сина останнього київського князя Семена Олельковича, Захарія Скара, або Схарія (родом із Каффи). 1471 року Михайла запросили на князя до Новгорода, куди він привіз із собою групу київських учених. Серед них і був Схарія, якого православний полеміст Йосиф Волоцький описує як людину освічену, але таку, що висловлювала погляди, чужі Церкві. Гості "спокусили" новгородського священика Дениса і протопопа Олексія, які понесли їхню єресь у Москву, привернувши на свій бік нових симпатиків.

Вільнодумці відкрито виголосили погляди, опозиційні Православ'ю, створивши самостійні позацерковні осередки. Вони критикували інститут Церкви як прислужниці антихриста, заперечували поклоніння хресту, іконам, вважаючи їх ідолами, що відвертають людину від Живого Бога, істинної віри. Будучи монотеїстами, єретики переконували, що Бог єдиний, а Трійця - продукт людських вигадок. Але вчення Христа, особливо Його Заповіді, що їх бачили прямим продовженням Мойсеєвого Закону, не відкидали, використовуючи їх у критиці Церкви та в обґрунтуванні власних ідей. Тому, особливо шануючи Старий Завіт як головне джерело в аргументації раціоналістичного вільнодумства, Новий Завіт вважали необхідним для практичної реалізації Божого Закону у житті християн. Його сенс бачили, передусім, у дотриманні всіх приписів Декалогу, святкуванні Суботи, запереченні безсмертя душі. У своєму радикальному монотеїзмі Христа вважали людиною, яка добродійним послухом Творцю удостоїлася Господнього усиновлення. Христос - подібносутній Богові-Отцю, Його найкраще створіння. Те, що Він зумів зробити, є прикладом для простої людині, яка також може уподібнитися Христу. Заперечення Божественності Христа єретики пов'язували зі своїм уявленням про спасіння, котре, вважали, людина здатна досягнути і поза Церквою. А такі християнські ідеї, як праведність, обраність, безсмертя душі осмислювали не стільки у богословському, скільки етичному розумінні - через поняття сенсу буття, призначення особи, її пошуку шляхів спасіння. Цим стверджували принцип свободи волі, розуміння людини не пасивною ланкою у ланцюгу надособової (Церква - Бог) спільності, а співучасницею творення добра і себе самої. Зазначене дозволяє "вважати "зжидовілих" однією з християнських єресей, що містила чимало спільного з явищами подібного роду як на Сході, так і на Заході... несучи у собі зародки майбутнього розумового і релігійно-морального прогресу".

Успіх київських прибульців у Росії був підготовлений місцевими опозиційними течіями. Передусім, рухом стригольників XIV-XV ст., якого одні вчені пов'язують з ідейним впливом богомілів і бичувальників, інші - з іще раннім вільнодумством, зафіксованим в анонімних полемічних творах "Слово о лживих учителях", "Мірило праведне", "Трифонівський збірник", у "Посланні ченця Акиндина тверському князю Михайлу Ярославовичу" (датовані 1272-1313 рр.). Звернімося хоча б до "Слова". Його автор полемізує з тими, хто "занеже лихим учением на ересь люди учаху". Але в своїй полеміці сам розкриває погляди, протилежні ідейно-церковній системі. Так, описує непривабливий стан Православ'я, котре перетворилося у "вертеп". І на противагу його вченню підносить поняття "книжного учения" - Слова Божого, що є головним мірилом істинного християнського життя і пізнання Бога, доступного всім віруючим ("вси разумеють спасения Божия. Разумна же учения не изъяснився, и человеком откуда прияти разум спасения?", "доброе же учение приими, аще и от простого слыши"). Проглядається в "Слові" й думка про духовне благочестя, протиставленого зовнішньому служінню ("Ведомо же буди: послушание есть учение, а внешнии же суть иже не имуть ни ерейства, ни дьяконства..."), про право на проповідь не тільки священиків, а й усіх віруючих ("аще добре научить и простый - и то добро", "лепо же есть всем славити Бога и проповедати учение его") . Підкреслюючи думку автора про злиття Духа Святого на всяку плоть, на хористів, читців і взагалі "простих", О.Клібанов оцінює її як перший проблиск ідеї загального священства, що так могутньо прозвучала в епоху Реформації.

Та вже в ученні стригольників ці нетрадиційні ідеї набули досить оформленого вигляду. Критику бездуховності Церкви стригольники конкретизували у запереченні її сакрального значення, упритул підійшовши до протестантської еклезіології. Вони ототожнювали Христову Церкву не з ієрархією та обрядом, а з апостольством, істинним служінням Господу, з втіленням засад Нагорної проповіді. Позаяк останнє, на їхню думку, цілком відсутнє в Православ'ї, то її сама Церква, її собори і священство, таїнства і писання є недійсними. Посягання на підвалини церковного інституту спричинило жорстоке переслідування стригольників.

Чимало єретичних рухів у східнослов'янському ареалі становили цілий релігійно-опозиційний потік, в якому критика християнської ортодоксії та церковної писемної традиції сягала основ релігійного світогляду, набуваючи часом вкрай радикальних висновків. Сфера поширення цього потоку у ХV-ХVI ст. охопила переважно православний ареал, втім, зачепила і Польщу, Чехію, Угорщину, набувши у різних регіонах різні формовияви. Ця ідейна система знайшла відтворення не лише у поглядах новгородсько-московських єретиків, а й російських вільнодумців Матвія Башкіна, Федора Куріцина, "польських" і "білоруських" братів (социніан).

Переосмислення традиційних учень про безсмертя душі, рай і пекло, відновлення шанобливого ставлення до Закону Божого і Суботи було властиве і феодосіаянам - прихильникам Феодосія Косого, якого вважають автором найрозвиненішого вчення в ідейній системі "зжидовілих" . Після втечі в середині XVI ст. з Росії на Волинь Косому вдалося об'єднати навколо себе однодумців і створити у маєтках шляхтичів Кадіяна Чаплича, Федора Бокія та інших осередок релігійного вільнодумства, ідейно близький радикальним реформаційним ученням. Разом з Феодосієм тут проповідували Ігнатій, Мотовило (мешкав у маєтках князя Костянтина-Василя Острозького і на його прохання підготував письмову відповідь на твір католицького полеміста Петра Скарги), Андрій Колодинський, автор "Листа половця Івана Смери до князя Володимира" - видатної єретичної пам'ятки вітчизняного походження.

Сфера поширення опозиційних течій обіймала значну частину українських етнічних земель: Волинь, Галичину, Підляшшя, Холмщину, Сяноччину, Карпатську Русь. Попри явно єретичні погляди (заперечення Боголюдськості Христа), що виводили ці течії за межі традиційного християнства, останнім належиться і безумовний внесок у релігійну культуру. Вільнодумці були не лише провідниками принципу Sola Scriptura, а його найбільш послідовними виразниками. Вони прагнули абсолютного дотримування Букви і Духу Біблії, неухильного слідування приписам Декалогу. А спробою втілити їх у своє буденне життя доводили дієвість Божих настанов і щирість власних переконань.

Раціоналістичні рухи підготували появу в Україні раннього Протестантизму. Останній глибоко вплинув на православне середовище - як світських (шляхту, міщан, ремісників), так і церковних осіб (полемістів, друкарів, членів Острозького науково-освітнього гуртка). Свідчення цього - писемні пам'ятки, оригінальні біблійні переклади, наприклад, анонімні "Крехівський Апостол" і "Нягівські повчання", низка учительних Євангелій XVI-XVII ст. Зроблені слов'яно-руською, наближеною до народної, мовою, вони просякнуті виразним реформаційним духом. Особливо глибокий вплив нові ідеї справили на простих мирян, що мріяли про більш демократичну, духовно оновлену, очищену від марновірств рідну Церкву. Красномовним прикладом цієї тенденції став братський рух, який, на думку деяких учених, був головним акумулятором реформаційних ідей в українській православній культурі.

Процитуємо вельми цікавий рукопис: "Як та душа жива умірає, а от плоти нераздєлима биває, испитаєт ю господь и ю подобає, враз та в гроб идет и в прах ся обращаєт... И дознаєш сея въистинну правди, читаючи святиє Письма, то єст Вивлею, завжди" . Перед нами уривки анонімного (збережено лише ініціали автора - Г.Т.) твору "Душевник" від 1607 р. У ньому, на основі текстів Старого і, частково, Нового Завітів, уривків з праць православних і протестантських мислителів, а також власних роздумів аноніма, аргументовано ідею смертності душі. Авторство твору належить члену православного Святомиколаївського братства, заснованого 1606 р. у Щебреському передмісті Замостя. Деякі документи братства свідчать: вільнодумні ідеї хвилювали місцевих православних й у першій половині XVII ст. Так, у передмові до метрики, складеної з протоколів 1639 р. братчиком Григорієм Сакевичем і вчителем руської школи в Замості Григорієм Волостовським, читаємо, що братство переживало "а звлаща тых многими гересіами заражоных часов".

Православне кредо автора "Душевника" не викликає сумніву, хоча його погляди вже перебувають під очевидним протестантським впливом. Та ще цікавішою є його критика церковного вчення про душу. Різними цитатами з Біблії та з отців Церкви автор намагається довести тілесну природу ("душа єст чоловік", і "без плоти о душах нигді никто не видал") і смертність душі. Однак анонім при цьому не заперечує Божественного походження душі, бо "кди плоть духом божиим єст оживлена и оздобена, тогда человік єст зуполни в души живой".

Чи були такі погляди поодинокими в православному середовищі? Звичайно, ні. Звернімося до постаті видатного братського діяча Стефана Зизанія. Широко освічена особа, знавець мов, вчений, педагог, проповідник, ректор Львівської і Віленської братських шкіл, автор полемічних творів, що увійшли в золотий фонд української культури, Зизаній у низці своїх праць послідовно обґрунтовує ідею смертності душі. У 8-му артикулі "Пояснення Нікейського символу" ("Катехізисі"), він у цілком протестантському дусі доводить її авторитетом Біблії та власними роздумами над істиною: "Цим артикулом ми засуджуємо помилки тих, які стверджують, що був уже суд і душі грішників терплять муки, а праведники отримали остаточну нагороду, що є проти Письма і самого розуму" . Мислитель переконаний: сумнівно вважати, ніби Христос має судити раз по смерті, а ще раз при кінці світу, бо тоді немає жодної потреби вимагати осібний суд, якщо праведники вже пішли до вічного блаженство, а грішники - на вічні муки.

Продовжив Зизаній раціоналістичну традицію і своїм розумінням природи душі. У "Казаннях святого Кирила", посилаючись на авторитет Йоана Златоуста, братський полеміст запевняє, що не може бути так, "абы иноє тіло грішило, а иноє мучити ся міло. И иноє добре чинило, а иноє коруновано" . Тому, всупереч тезі про відокремлення душі від тіла в момент смерті людини, твердив, що душа не може існувати окремо від тіла: "Не маш мук и огня дочасного ані душі без тіла...". А перед Страшним судом, "душа з тілом по воскресеніи на суд повстанет".

| 1 | 2 |

Статус
Неділя
16.12.2018
21:16

Логін:
Пароль:
[ Керування профілем ]

Пошук

Архів новин
«  Грудень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Питання на форумі
  • Христианские sms-ки (2)
  • Примеры любви (40)
  • Нове життя з Богом (0)
  • Твое мнение о нормах христианского общения (16)
  • Яке значення має у вашому житті музика? (5)

  • Погода

    Читати Біблію


    Церква живе надією

    Випадкове фото

    Приєднуйся

    Наш банер


    Иисус рядом с тобой
    Код банера




    Джерело LightRay Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое. ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - logoSlovo.RU Рейтинг@Mail.ru
    Офіційний сайт ШЕПЕТІВКА-АСД © Jesus beside of you 2009-2014