uElite Design

Кілька років тому разом із членами громади ми підготували Пасхальну програму для онкохворих людей. Попередньо домовившись з працівниками лікарні, ми поспішали на зустріч. Аби послухати програму, з палат вийшли люди різного віку. Але мені назавжди запам'яталися сумні дитячі очі, які виказували палке бажання: «Я так хочу жити!»

Ми розповідали вірші про Божу любов, співали пісні про воскресіння Христа, але серце стискалося від жалю до цих хворих людей. Дорогою додому я розмірковувала про людське життя, сповнене радості і страждань, про вкрай необхідний вибір людини - жити з Христом, Котрий зможе вгамувати не тільки фізичний, а й душевний біль. І знову я згадала ті сумні дитячі очі...

А вдома мене зустріли радісні діти, які безтурботно гралися, сміялися. Увечері, схилившись на коліна, я молилася про людей, які намагаються перемогти страшну хворобу, про надію в їхньому житті. Наприкінці я прошепотіла слова вдячності: «Господи, дякую за дивовижний дар життя та здоров'я».

Чи цінуємо ми цей дар? Скільки ми ремствуємо, нарікаємо: «Усе не те... Усе не так...»! Нам завжди чогось не вистачає, ми постійно не задоволені.

Ще в біблійні часи народ часто виявляв своє незадоволення. Коли на¬род Божий разом із Мойсеєм прямував пустелею, Бог турбувався про ізраїльтян, захищав їх від небезпеки, давав манну для харчування. «І промовив Господь до Мойсея: «Ось я спускатиму вам дощем хліб з неба, а народ виходитиме й щоденно збиратиме, скільки треба на день (Вих. 16:4). Та народ не задовольнився манною. Ізраїлеві сини стали плакати... та говорити: «Хто нагодує нас м'ясом? Ми згадуємо рибу, що їли ми в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір, і цибулю, і часник. А тепер душа наша в'яне, немає нічого, - тільки манна нам перед очима» (Чис. 11:6). Боляче було чути це Мойсеєві, і «сильно запалав гнів Господній» (Чис. 11:10).

У пустелі було надзвичайно багато отруйних змій та комах. Інколи здається, що народ про це забував. І знову нарікання, ремствування, незважаючи на Божі благословення, охорону. І лише сумні наслідки зупиняли непокірних людей...

Досить часто люди ремствують, ке¬ровані почуттям заздрості. Людина порівняє себе з іншою, своє життя з життя оточуючих і доходить висновку, що хтось інший живе краще: «Сусід живе в трьох-кімнатній квартирі, а я в однокімнатній; колега отримує більшу зарплатню; я їжджу трамваєм, а він власним транспортом». Це жахливе почуття заздрості полонило свого часу багатьох біблійних героїв. Радість перемоги ізраїльського народу була затьмарена тим, що не всі лаври дісталися Саулу, серце якого було сповнене заздрості, - він заздрив Давиду. А розпочалося усе з того, що перший в Ізраїлі цар почав порівнювати свої військові успіхи з успіхами одного зі своїх найближчих помічників (1 Хронік 18:7-9).

Приступи заздрості позбавляють людину сну, апетиту, хорошого настрою. Заздрість опустила Люцифера на землю, спонукала до повстання проти Самого Бога. Середньовічний італійський художник Джотто намалював картину, на якій спробував зобразити заздрість. Він намалював гидку потвору: величезні вуха - заздрісна людина завжди готова вислуховувати усе погане про ближнього; руки із загостреними пальцями, які вп'ялися в мішок із золотими та срібними монетами - ця істота жадібна; із вуст замість язика виходить змій - це отруйна й хитра істота; зуби змія готові вп'ястися в голову (свою ж таки) та вжалити її; під ногами цієї потвори художник зобразив язики полум'я - заздрість мучить себе ж таки, тому життя заздрісної людини проходить у повному відчаї. Перебуваючи в полоні заздрості, людина підіймає руку на іншу людину, коїть страшні злочини, відбирає те, що їй не належить, і навіть людське життя. На жаль, люди забувають Десять Божих Заповідей і відчиняють двері - свого серця для гріха. За егоїстичними намірами вони не бачать Бога, Котрий, як і колись, дбає про Свій народ і простягає руку допомоги. Чи вдячні ми Йому? Чи просто відвертаємося в інший бік, не помічаючи (або не бажаючи помічати) Божої турботи?

Гадаю, нам інколи корисно порівняти своє життя з життям іншої людини - тієї, яка не має де жити і ночує в підвалі, радіє шматку черствого хліба; тієї, яка в результаті землетрусу втратила всіх свої рідних. І тоді нам стане соромно за наше ремствування.

Розповідають історію про людину, яка скаржилася на важке життя, бо не мала чобіт, доки не побачила іншу людину-без ніг!

А яким було життя Самого Бога, Творця Всесвіту, на нашій землі? Христос проповідує істину, переходячи з одного міста в інше. Чи мав Він розкішний будинок? - Ні. А дорогий одяг? - Ні. Його їжа була простою, інколи це були звичайні колоски, зірвані при дорозі. Він, Цар слави, був задоволений простим, скромним життям.

І навіть коли Його незаслужено засудили на смерть, Він не нарікав. Там, на Голгофі, Христос звертається до Свого Отця: «Отче,прости їм, бо вони не знають, що роблять!» А коли ми, не зважаючи на Божі благословення, нарікаємо на життя, на Бога, чи не завдаємо ми знову болю Христу?