Ранок не передвіщав нічого особливого — звичайний ранок робочого дня. А почався він з пронизуючого ранкову тишу дзвінка, будильника. Потім усе так звично: чути м'який шелест постільної білизни, обережні кроки, дзюрчання води, що тече із крана. Звичним рухом на кухні включаю електрочайник і прислухаюся, як починає сичати вода. Як не намагаюся, не можу утримати дзенькіт тарілок, ложок і виделок до сніданку, що готується. Настає новий день, і зашуміло, закружляло все навколо. Ні вікна, ні стіни будинку не можуть утримати шум дня, що пробуджується: десь здалеку донісся гудок електропоїзда, що йде зі станції; з сусіднього двору чути монотонний гул заведеного двигуна, легкової машини, доносяться голоси людей, що поспішають по вулиці назустріч новому дню. Світ, що прокинувся, починає свій новий день. Я подумала: що очікує кожного з них за порогом рідного будинку? Звичайний, сірий робочий день, у який прагнуть зануритися люди, які поспішають на електропоїзд, які намагаються втиснутися в маршрутку? Куди ж так поспішають вони? Можливо, назустріч новим враженням, відкриттям, назустріч прекрасному й невідомому, на що такий багатий непередбачуваний ще один день, що почався так швидко?
Можливо, комусь пощастить, і від спланованої угоди його очікує удача. А когось, навпаки, чекає обман, зрада... А хтось, що знову поспішає, не помітить друга, що має потребу в словах підтримки, не помітить сліз образи й відчаю на очах незнайомця, що намагається розчинитися в юрбі. Можливо, виявляться такі, хто знайде на ходу таку ж людину, що летить уперед, яка не замислюється про життя, і кинуться вони разом за течією життя, безцільно, у порожнечу.,
І раптом... мені здалося, що серед тих людей, що поспішають, метушаться, я впізнала себе... Біжу, поспішаю, шукаю, несуся в людському потоці, у вирі життєвих справ...
І злякалася я... і захотілося мені зупинитися, озирнутися, помолитися ...
О люди, що поспішають, біжать і несуться назустріч новому дню! Не поспішайте, не біжіть зануритися в робочий день, не вливайтеся в шумну юрбу, що поспішає! Зупиніться, озирніться навколо... У рутині життєвих справ ми не зауважуємо днів, що пролітають, тижнів і років. А разом з ними ми пролітаємо повз тих, хто має потребу в нашій підтримці, у наших добрих справах, у нашій допомозі.. Ми не знаходимо часу, щоб сказати слова подяки/підтримки й підбадьорення своїм близьким, рідним, друзям. Немає часу подумати про життя, про вічне й неминуще. Життєва суєта забирає в нас щасливі хвилини сімейного спілкування в колі своїх найближчих і найулюбленіших людей.
О люди! Не поспішайте! Адже кожна мить — дар Божий. Зупиніться, подивіться! Перед вами краса квітів, що розпустилися для вас раннім ранком, співають птахи, сонце посилає свій теплий привіт... Подивіться в блакитні небеса, там світом керує Бог, і життя кожного з нас — у невидимих руках Всемогутнього Бога. Не поспішайте, люди! Зупиніться, і ви побачите, як цього ранку небо опускається до вас низько-низько, як зігріває вас небесне, м'яке світло й у світлі тому — простягнену до вас Руку.
