uElite Design

Це були чудові місця - країна, котра часто снилася, жила в її мріях. Там сонячні промені лагідно обіймають землю, заливаючи золотом її безкрайні зелені простори. Зелений килим прикрашений розмаїтістю квітів, їх пелюстки немов світяться зсередини, наповнені світлом і теплом. Прозорі, сині, небесно-блакитні, червоні, чимось схожі на маки. Але є й місця, вкриті таємницею. Потопаючи в білих хмарах, вони полонять своєю загадковістю. Слідом за ними ліс. Високі стрункі дерева переможно простягають пишні гілки до щедрого сонця. Тиша лісу, зіткана з шелесту листя, часом переривається заливистим співом птахів. Він наповнений неусвідомленою величчю. Мовчазний для людей, він зберігає свої таємниці. Ліс простягається аж до моря, утворюючи високий стрімчак. Море легко піднімає свої бурхливі зелені води і з несподіваною бурхливою енергією гнівно кидає їх на непідступні скелі. Картина ця наповнює душу благоговінням і почуттям, схожим на повагу, змішаною з вдячністю.

На вершині кручі розкинулося чудове місто зі скла, котре сяяло всіма барвами веселки в променях сонця на сході. Гострі шпилі дахів найкрасивіших будівель, створених майстерною рукою художника, прагнуть увись, до червоного світила.

Дівчина летить в повітрі, наче ангел. Вітер розвіває її волосся, й неслухняними пасмами воно спадає на її усміхнене обличчя. Вона відчуває, що внутрішньо така ж чиста і світла, як і ця країна. А все в поєднанні - частина чогось великого й могутнього, що може підкорити світ, зробити його прекрасним. І вона хоче цього всією душею й усім серцем. Більше того, вона вільна й досягне цього...

Різкий поштовх убік: хтось немилосердно вирвав її з такої доброї країни мрій, змусив повернутися до страшної реальності.

- Людо, на тебе вчитель дивиться, - сказав їй сусід.

Люда, так звали нашу юну героїню, озирнулася, отямившись. Той самий клас, той самий урок, учитель. її країни немає і не може бути. Зітхнувши, дівчина взяла до рук ручку, розгорнула зошит і почала писати.

Вічний страх. Всюди тільки страх. Один ланцюг щодня повторюваних дій. Вона не може ні розірвати його, ні додати чогось свого, того, що їй не вистачає. Яка користь з того, що в неї є душа, що вона особистість? Навряд чи їй вдасться будь-коли себе проявити.

Школа, дім, вечірки з друзями. Вона не може піти до парку, її вважатимуть божевільною. їй кажуть, що чудес на світі не буває. А так хочеться! Адже якщо не вони, то залишається щоденна даремна метушня. Без віри в щось світле зостається жити тільки в щосекундних сварках і непорозуміннях з людьми. Як можна прожити життя без надії, що є ще щось краще й прекрасніше за все це?

Продзвенів дзвоник. Дівчина встала, зібрала підручники. Сусід по парті прошепотів їй на вухо:

- Значить, як звичайно. Ти прийдеш ввечері?

- Так, - натягнуто всміхнулася Люда, Хлопець, мабуть, не помітив її настрою.

Вони поговорили ще трохи. Про нові диски з прем'єрами фільмів, про те, що ввечері буде весело, щоб вона одягла щось «пристойніше». Люда погоджувалася, хоча внутрішньо заперечувала кожне слово, сказане щойно нею самою. Вона вже знала, яким буде цей вечір. На мить у ній прокинулося бажання замість цього втекти до парку. Адже ввечері на небі можна побачити яскраві далекі зірки, спробувати розпізнати сузір'я, просто помовчати, подумати, навчитися розуміти одне одного. Мовчання іноді зближує більше, ніж будь-яка щоденна «веселість». Навіщо ці відчайдушні галасливі п'янки, коли тільки вранці розумієш, що накоїв учора? Так, танцювати їй подобалося. Вона любила музику, коли мелодійні звуки за-чіпають всі струни твоєї душі і ти можеш виразити себе. Але й танцями можна пересититися, особливо під дискотечні ритми, які виїдають почуття... Слова готові були злетіти з її вуст, але Люда вчасно стрималася. Женя вважатиме її ненормальною, якщо замість «веселої» тусовки, вона запропонує йому зовсім не престижний парк. Вона ж, коли залишалася наодинці з чимось живим, природним, відчувала, нарешті, що ставала сама собою. З друзями було зовсім по-іншому: найблагородніше в ній втрачалося, коли вона намагалася чинити й говорити, як усі, підлаштовуватися під натовп.

Вони продовжували говорити, доки не вийшли на вулицю. Потім попрощалися. До вечора ще багато чого треба було зробити.

Люда була стрункою/тендітною дівчиною з правильними рисами обличчя. Зараз на ньому було щось зайве, і вона добре знала що. Косметика ніколи не личила їй. Але це була данина моді. Вона ще раз критично окинула себе оком. Розпущене волосся, біле плаття до колін, середньої величини каблук. Вона виглядала, мов безвинна незіпсована квітка, і любила одягатися так. Просто. Друзі весь час говорили, що вона одягається сіро й немодно. А її заперечення - не в моді проявляється справжній стиль і гарний смак окремої людини - ніхто не підтримував.

Вийшовши з дому, дівчина пішла сама їй відомими вуличками. На душі було нелегко. У житті хотілося досягти багато чого, стати особистістю, справжньою людиною. А для цього не вистачало ні волі, ні сил, вона постійно здавалася, гублячись на загальному плані. Активна здорова дія - оце життя. А що є в неї? Страх. Постійно ховається від усіх, не говорить вголос, коли хочеться кричати. Нехай її нібито люблять друзі і є з ким зустрічатися, але вона не вільна. Як говорити, думати, реагувати - визначає норма. Що ж необхідно, щоб не схилятися перед шаблоном, а бути собою. Що робити, щоб не боятися? Відповіді не було...

У цей вечір Люда хотіла втратити контроль над своїми невеселими думками. Вона пила багато спиртного, виходила на двір курити й ледь стримувала сльози. Сьогодні їй було особливо важко. Чому я тут? Чому? Запитувала вона себе, продовжуючи рухатися в шаленому ритмі музики. Танцювала ще швидше, не дозволяючи собі зупинятися. Згадувала, як проходили найяскравіші вечори. Одного разу вони розбили вікно, колись зробили набіг на лікеро-горілчаний магазин, заради цікавості долучилися до вуличної зграї, ненароком втрутившись в їх розбори. Навіщо? Тому що було нудно, вони шукали розваг.

Люда заплющила очі, прислухаючись до своїх думок. Завтра їй знову буде погано. Завтра вона ще пошкодує про те, що здалася. Завтра до кінця усвідомить це. Але це буде завтра...

За нею спостерігали. Кілька хвилин тому до залу ввійшов високий юнак міцної статури. Він сів у кутку, за стіл, відмовившись від випивки. Спрямувавши на дівчину мудрий, ясний погляд. Дивився на неї, на її спроби виплеснути свій біль у танці й читав її душу, як ніхто інший. Він бачив відчай, прагнення знайти вихід, показати - їй чуже й неприйнятне все, що тут пропонують і чим живуть. Цей юнак знав її краще, ніж вона сама. Його погляд був теплим і ніжним, помічав усі достоїнства й недоліки, але не засуджував спантеличену дівчину.

Більше того, він знав, які кайдани стримують її справжню сутність. Прийшов, щоб навчити її боротися. Знявши піджак і повісивши його на спинку стільця, юнак підвівся...

Раптом Люда відчула спокій, таке відчуття, що знайшла відповіді на всі свої запитання. І ще - як ніби це частина її самої, те, чого їй не вистачало, стоїть зараз поруч. Вона обернулася. Обійшла зал поглядом, при цьому спіткнувшись. Якийсь юнак підтримав її. Від цього дотику Люда відчула, що весь її внутрішній світ перевернувся. Ні, швидше навпаки, зникла опора з-під ніг. Вона підняла зелені очі, зіштовхнувшись з такими ж, але з більш теплим і врівноваженим поглядом, і м'яку доброзичливу усмішку.

- Дозволиш провести тебе? - запитав її незнайомий юнак таким рідним і зворушливим голосом, що в Люди всередині щось аж натягнулося, ніби струна. Він ніжно, по-батьківськи, взяв її за руку. Раптово Люда відчула, що тепер їй немає чого боятися: відтепер вона під надійним захистом.

«Ні, це не любов, - думала вона. -Не та любов чоловіка й жінки. Це щось рідне, що дає сили. Як я могла жити без цього?». Хміль одразу ж пройшов. Почуття очищалися. Вона знову подивилася на Таємного гостя, але тепер замість неспокою в ЇЇ очах несміливо замерехтів промінчик надії та відблиск щастя. Несподівано заграла спокійна музика, наповнюючи світлом таємні куточки серця. Знайомий незнайомець тягнув її за собою в той жаданий світ чудес. Юнак підтримував Люду, немов обіцяючи, що в усьому, що б вона не робила, відтепер Він буде з нею і в думках її, і в щоденній праці, і не покине її, доки вона сама того не захоче. Тепер у неї є тверда опора. Саме такої свободи жадало все єство юної мрійниці.

Вони йшли вулицею;

- Тебе відвести додому? - розірвавши пронизливу тишу, запитав новий знайомий. Вона на мить задумалася.

- Ні, я хочу до парку.

Він усміхнувся, ще міцніше стиснувши її руку.

- Я знав, що ти це скажеш. Ти ж хочеш мене багато про що запитати, чи не так?

- Хочу, - погодилася Люда.

- А мені потрібно багато чого розповісти. Нам треба встигнути за цю ніч, розумієш?

Люда не розуміла, що з нею відбувається. Вона йшла, мов уві сні, але думки її були напрочуд ясні. Зрозуміло одне: так добре їй ще ніколи не було, такої довіри вона ще ні до кого не відчувала, їй нічого було боятися. Тиша. На вулиці жодної душі. Немов навмисне для них зупинився час.

- Можеш запитувати, Людо, - продовжував юнак.

- Хто ти? - вирвалось у неї, коли він назвав її на ім'я.

- Я той, Хто в Біблії названий Утішителем.

- Біблія? - запитала Люда.

- Книга життя. У ній написано, як може людина бути вільною та щасливою. Вона - основа основ. У ній написаний Закон Бога.

- Бог? - знову не зрозуміла Люда.

Юнака це не збентежило, спокійно й упевнено Він продовжував:

- Бог – Той, Хто створив Всесвіт і управляє ним на засадах любові. Бог - це любов, Людо. І сильнішим за Нього нічого не може бути. Він - Творець, творить і ніколи нічого не руйнує.

Люда задумалася.

- Чому Ти підійшов до мене?

- Я повинен допомогти тобі розібратися, щоб ти свідомо зробила свій вибір.

- Який вибір?

Він промовчав.

Непомітно вони опинилися в її улюбленому парку. Знайшли лавку, присіли. Вночі зазвичай прохолодно, але зараз Люда чомусь цього не відчувала. Вона подивилася вгору. У неї захопило дух - це ж те, про що вона мріяла! Яскраві алмази зірочок химерним візерунком розсипалися по чорному оксамиті неба. Він простежив за її поглядом, промовивши:

- Зірки. Розкажи про них, Людо.

- Вони світять людям. Вони красиві, а ще, - Люда ненадовго задумалася й, нарешті, рішуче вимовила, - нагадують про велич Творця. Тепер я зрозуміла: природа вся наповнена Його творчою красою, тому й викликає ніжне хвилювання в серці, коли милуєшся нею. Я щоразу відчувала саме це.

- Людо, - вимовив Незнайомець своїм зворушливим голосом, ніби кажучи про щось, відоме лише їм одним. - Про що ти найбільше мрієш? Люда довго не могла зважитися вимовити цю таємну фразу.

- Про те, щоб існувала казкова країна, я стала ангелом, а цей світ зник. Навіщо потрібен світ, де кожен один одному ворог, де не можеш розкрити себе.

- А ти робила спроби? - перервав Він її.

Вона зніяковіла.

- Чому? Хоча я знаю відповідь. А тому скажу. Ти не повинна боятися бути самою собою. Творець створив тебе, як і кожного на нашій землі, унікальною особистістю. І ніщо не може тобі завадити виявити себе, роблячи добро й допомагаючи людям. Людо, Бог - це реальність, і ти можеш Йому довірити все.

Вона усміхнулася.

- А Він цікавиться? Вибач, звичайно, але...

- Ти що-небудь чула про Ісуса?

Це ім'я, мов струмом вдарило її. Вона не чула його раніше, але чомусь разом з ним прийшла надія.

- Ісус... - повторила вона про себе, немов куштуючи на смак це слово.

Юнак лагідно дивився на неї.

- Щось схоже на ту країну, про яку ти мрієш, є насправді. Є люди, які прагнуть до правди й знаходять її через Ісуса Христа, живуть за Біблією, дотримуючись Божих Заповідей. Вони володіють мудрістю, працьовитістю й чистотою. У них є опора, і тому ніщо не може зламати їх. Такою людиною, «ангелом», може стати кожен. У цьому й полягає твій вибір, Людо, - чи хочеш ти стати «ангелом», чи готова написати Закон Божий у своєму серці?

- Здається, я зрозуміла, - задумливо промовила дівчина.

Задивившись, вона й не помітила, як Утішитель зник. Але це вже не злякало її, адже тепер дівчина знала, що робити.

Вона знайде істину, навіть якщо для цього знадобиться ціле життя. У її відродженій душі вже вимальовувалися гімни істинної свободи та щастя.