uElite Design

Ні, стоп. Це не пляма зовсім - це чекання. Воно брудне, липке. Воно не дає від себе позбавитися.

Я знаю, що навіть коли триматиму в руках те, чого так чекаю, я все одно чекатиму наступного разу. Воно не припиняється, воно живе в мені, і йому тісно всередині. Якого ж воно кольору? Воно чорне. Чорне чекання. Чорне - це коли немає життя. Значить, чекання мертвості.

Скільки ще чекати? Адже обіцяв швидко, я ж дав гроші. Десять хви¬лин, година, а може, взагалі не прийде, може, не знайде? Стоп. Щось рве мене на шматки. Це знову воно - чекання. Страшно. Чомусь морозить. Може, мені холодно? Не знаю. Осінь і горище будинку - не постіль. Але потрібно чекати: я зобов'язаний, щоб вижити. Хоча б цей день. Заради матері, котра виростила мене й сестричку без батька. Стоп. Як заради неї? Сьогодні я вкрав і продав її обручку, щоб годувати це прокляте чекання. Мені вже все одно. Немає нікого. Лише гроші і воно. Гроші, гроші, гроші. Вони потрібні постійно. Потрібно багато.

Що ж він не йде? А може, обдурив? Я сам так робив. Господи, щось усередині зараз трісне. Це знову воно, чорне. Трісне - значить, помру, значить, все скінчиться. Я, нарешті, позбавлюся від нього, мені буде добре. Будинок. Горище. Я рахував - приблизно 30 метрів. Достатньо. Напевно, буде трохи боляче. Та всього миттєвість. Це як проколюєш вену. Потім - все. А може, й справді...?! Мама, сестра... Чому я згадав про них? Господи, що це?! Не треба. Гнати, гнати, гнати, не треба.

Два місяці як поховали Сергія. СНІД. 20 років. І мені теж. Він завжди сміявся: СНІД - це для тих, хто спить, а ми не спимо. А може, і в мене? Адже я не перевірявся, а ми разом... Стоп. Так можна з'їхати з глузду. Божевільний. Не хочу. Але чому не хочу? Я вже ним і є. Я взяв шприца. Я влив у себе божевілля. Мені жарко. Чому мені жарко? Я не знаю. Я нічого не знаю! Я - бо-жевільний! Господи, але чому? Як це сталось? Я не пам'ятаю. Ні, стоп. Дискотека. Хочу назад на цю дискотеку! Щоб бігти, бігти додому, в ліс, в поле, в пітьму ночі, назад. Господи, навіщо я туди прийшов?

Що це я, Господи, Господи? Хто це - Бог, чи що? Я чув це слово часто від мами. Бог. Вірити. Ісус. Христос, здається. Я звідкись знаю, Він позбавляє від цього. Це все блеф. Ісус, якщо Ти є і чуєш мене. От зараз прийди до мене. Так, сюди, на брудне горище. Адже ти Бог, Ти все можеш. Я побачу Тебе. Я повірю в Тебе. Звільни мене від страждань. Я хочу жити. Забери від мене зло. Будь моїм Богом. Врятуй мене, Господи!

Що за слова? Звідки я їх знаю? Мені здається, хтось підказав. Ні, привиділось. Немає Бога. Не прийшов, не допоміг. Але... Але що це зі мною? Що це відбувається всередині мене? Знову це липке чекання? Ні. Щось легке й світле. Світло! Не чорне, а світле! Я хочу, щоб це продовжувалося! Хтось мене кличе. Не¬вже, правда? Так, це Він. Це Бог. Це Ісус! Він кличе мене. Ще ніхто не кликав мене так. Він починає бути в мені! Я чогось хочу. Не можу зрозуміти чого. Здається, плакати. Плакати і говорити. Але що? Що живу неправильно? Я винен? Так, відчуваю, що я винен. Винен перед Богом. Перед Ісусом. Сльози. Вони легкі, бажані. Хай ллються. Господи, пробач. Я поки не знаю за що. Пробач за все. Що матір ображав. Що крав. Що брехав, за все. Не залишай мене. Я хочу бути з Тобою. Тепер я знаю. Я все подолаю. Усе зможу. Мій Бог, мій Ісус, Він допоможе в усьому. Тепер все буде по-іншому. Тепер я вірю. Так, я вірю! Я хочу кричати: Ісус Христос є Бог спасіння! Віруйте в Нього! Вірте Йому, люди! Просто, вірте!

«А всім, що Його прийняли, їм владу дано дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його» (Іоан. 1:12).